Певні усталені визначення й поняття потроху забуваються, як-от скажімо, "Москва — столиця нашої Батьківщини". Фраза, типова для підручників, за якими ми, кілька поколінь, училися, і з яких цю фразу не раз переписували до своїх зошитів. Може, саме через те вона від самого початку існувала в голові як фраза писана. І тепер, коли раптом зринає в пам'яті, то ніби виділяється там специфічним курсивом, де кожну літерку бачиш окремо, виписану фіолетовим чорнилом.
Але деякі інші істини з тих самих пір живуть у твоїй пам'яті іншим життям і залишаються такими, як завжди були — усними. Наприклад, фраза "Москву видно!" Вона вимовлялася тоді, коли вкусиш зелене яблуко, а воно таке кислюще, що тобі судомить щелепи, а очі самі собою заплющуються й наливаються сльозами. Отоді й говорилися ці слова — не зі шкільного, а з іншого, глибшого досвіду, придумані колись давно людьми, які ще не знали, як воно буде по-писаному, але добре знали справжню, не підсолоджену, історію з географією.
Втім, ця фраза хороша не просто тим, що старовинна, а й тим, що вона живе в твоїй фізіології, тобто, десь навіть глибше словесної пам'яті. І навіть коли тобі вже нема чим вкусити яблуко, але ти скажи цю фразу — й одразу згадаєш, як воно. Мабуть, тут у кожного своя картинка, від якої зовсім не хочеться відмовлятися. Бо тобі важливо, що та яблуня росла на канаві в кінці городу нашого сусіда Михайла Тихоновича. Отож, надкусивши яблуко і вимовивши сакраментальну фразу, ти міг точно сказати, де саме зачаїлася Москва: зовсім близько, на північ звідси, за курником, за густими деревами на горизонті, в тій стороні, де Лозовий Яр.
Власне, справжня Москва десь там і є, тільки набагато далі.
Комментарии