Недавно був один такий вечір, що його не хотілося забути. Й це відчуття з'явилося вже тоді, коли той вечір ще тривав.
Сонце сіло, небо повільно згасало, й світ поменшав до розмірів нашого двору. Тут іще видно, а за ворітьми вже ні. Той день видався клопітним, ми садили город, і тепер нам, трьом дорослим утомленим людям, годилось би йти до хати — а не йшли. Бо кудись запропастився кіт, і ми його шукали. Наше заняття було непрактичним, кіт же не корова і не гуска чи щось іще в хазяйстві корисне, що його треба шукати отак увечері. Ми й самі не могли б пояснити, з якої причини нам гарно на душі од тривоги за кота. Шукаємо — та й годі.
Йому всього місяць од народження, він ще без імені, очі здивовані (дурні-дурні), йому все нове, і він, задравши хвоста, цілий день галасає по двору й зазирає де треба і де не треба. І оце може десь упав у яму або його з'їла лисиця, підкравшись із темного лугу. Доки живеш на світі, втрачаєш стільки котів, що примиряєшся й звикаєш до того, що коти живуть менше за нас. Ми не збиралися міняти цей порядок. Одначе нам хотілося вдосталь надивитися на щось коротше, аніж котове життя, а саме — на котове дитинство. Бо він швидко росте і скоро вже не буде таким, як оце тепер — коли береш на руки, його тіло на дотик нагадує молоде листя клена або траву, і пахне ще не як звір, а як трава. А вона зараз така м'яка, що її запросто косиш неклепаною косою, чиє лезо зовсім не гостре.
Кіт знайшовся сам — виліз із-під веранди, і ми пішли до хати. Все це здавалось таким гарним, що коли вже всі наші полягали спати, й кіт із ними, я ще якийсь час стояв у темряві коло вікна. На небі висів невеликий місяць і освітлював наш двір. Це було так, наче якби я захотів узяти лампу й присвітити, щоб подивитися зверху на хату, де ночують люди, в яких є малий кіт.
Комментарии