Двієшниця

Пишу це слово правильно, так воно краще звучить — як натяк: ця дівчина призначена не на те, щоб бути грамотною, а на щось не менш важливе. А ще в цьому неправильному слові є дивна спокуса — з тих часів, коли здавалося: раз Бог послав тобі двієшницю, то ти мусиш її врятувати. Я вже давно так не думаю, але цю спокусу приємно пережити, бо вона давня, тобто рідкісніша, аніж спокуси нинішні.

Оце недавно ми сиділи собі за одним столом і бесідували з однією такою двієшницею. Вона недавно закінчила школу чи коледж, і в ній ще лишилося те, що чарує в двієшницях: легка простодушна відвертість, очі сяють, рот по вуха.

— Ой, не кажіть мені про Еммануїла Канта, бо я дурна! —  І то так життєрадісно, любо глянути. А на початку кожної фрази є протяжне "И-и-и-и…".

Якби вона більш нічого не говорила, нічого б і не втратилося, бо очі сяють, рот по вуха, і вона заміж скоро йде, і ділиться зі мною цією радістю.

І тут задзвонив її мобільний. Вона вибачилася й почала говорити. Я зрозумів, що на тім кінці — чоловік старий, старший за мене, може, учитель з її коледжу абощо. Я відчув це з відлуння її голосу, що став іншим, особливим. "И-и-и…" на початку фрази нікуди не щезло — але це було таке "И-и-и-и…", що по ньому можна перейти річку, як по висячому мосту. Вона знала, якою треба бути, щоб урятувати того чоловіка. Він, може, знав, що грає в гру, а може, й ні. Йшлося, очевидно, про те, що він дуже нещасний і нема кому про це сказати. Тобто дядько цілком банальний. Але вона! Вона так серйозно розповідала йому, що все колись розвидниться, і його блудний син повернеться, і напишуться нові вірші, й будуть тихі вечори і ясні небеса, наповнені зорями, заради яких варто жити. Звідки вона знала, як про це говорити? И-и-и-и…

Мабуть, він ніколи не поставив їй жодної двійки.

×