Бувають дні, коли час тече прямо й рівно, вздовж, а не вглиб. Це нагадує швидкісну трасу, по якій їдеш, нікуди не звертаючи, а повз тебе пролітають якісь села, що не дають себе розгледіти далі придорожніх воріт, а хотілось би.

Отак мені було протягом останніх днів липня й початку серпня. Я приїхав, щоб застати й відчути літо в тому світі, який люблю. А він не давався, існував собі окремо, а я окремо. Це відчуття не те щоб самотності, а ніби зайвості, що набагато гірше. Онде кошенята ховаються од тебе під порогом веранди, і так само ховається весь цей простір, у якому ти зранку до вечора робиш якесь діло, щоб тебе визнали своїм, а все одно ти тут не свій, і якось незатишно.

Рано чи пізно це мусить змінитися, тільки ж не знаєш — як і коли.

Цього разу воно сталося так. День, схожий на всі попередні, підходив до кінця. А в нашій долині вечір починається трохи раніше, ніж на високих берегах. Це не сутінки, а наче густа тінь. І залягає тиша. І ось ця тиша враз ожила. Якраз тут, у нашій долині, пастух загубив двох корів. І тепер їхні імена тривожно звучали над долиною з обох берегів Хоролу, а корови десь у зарослях мовчки жували груші-дички.

І мене охопило відчуття причетності, бо я колись так само губив корову, і ожила та солодка тривога, з якою її шукаєш і тепер знаєш, що знайдеться.

Отут цей світ і відкрився мені — як метелик, що був схожий на сухий листок і розгорнув крила. Далі — посипалось. При ясному небі пішов нерясний і теплий короткий дощик. І з'явилася райдуга, що висіла над лугом ще якийсь час після заходу сонця, що здавалось неймовірним. Дивлюся з двору на сад — і яблука ще бачу, а сливи — вже ні, бо вони зливаються з ніччю.

Десь вгорі над нами простір пронизують останні промені сонця, й будь-який птах, що пролітає тут, стає золотим.

×