У всіх тих місцях, де доводилось жити або хоч одну ніч гостювати, у мене виникав чудний клопіт із визначенням сторін світу. От, наприклад, північ. Здебільшого вона опинялася не зовсім там, де була насправді, а часом і навпроти самої себе. Вночі дивишся нібито ж на південь, а бачиш Великого Воза, й думаєш – звідки він там узявся?

До цього не можна звикнути. На Полтавщині, над Хоролом, є місце, де я протягом тридцяти літ жив щороку по місяцю чи й по два, а все одно це кожної ночі повторювалося — північні сузір'я вставали там, де моє тіло уявляло собі північ і ніяк не хотіло миритися з реальністю.

Мабуть, природа цієї дезорієнтації проста. Коли я починав жити на світі, його сторони встановлювались відносно нашої хати. А вона стояла лицем до полудня. Отже, коли виходиш вночі й озираєшся через плече – бачиш над хатою Великого й Малого Воза і Полярну зірку. Простіше кажучи, північ – це те, що у тебе завжди за спиною, коли виходиш з хати. Оскільки від цього орієнтиру я в ті роки далеко не відходив, мій організм, немов стрілка компаса, намагнітився на оцей поворот голови через плече. А в тих місцях, де жив чи гостював пізніше, сінешні двері, мабуть, стояли на якийсь градус інакше, оце й збивало з пантелику.

І ось у кінці життя я зробив собі хату, як хотів, і поставив її так, щоб північ була там, де треба. Тобто, через плече – за хатою, над городами Михайла Тихоновича, баби Насті, Андрона і вербами, що ростуть на межі у тьоті Олі. Тепер усе те уявляється мені за хатою, коли вийду на поріг. Тільки оце зараз, коли облетіло листя, туди не треба озиратися – бо насправді двори і городи тих людей є на світі, тільки не тут, а там, де я їх колись покинув.

×