Люблю дивитися на диких птахів, коли вони гуляють пішки. Саме на тих, що ходять чисто як ми, діловито, кроком, а не підстрибом — граків, галок, ворон. І сови так ходять, але їх рідко побачиш, а цих — скільки хочеш. І воно не набридає, бо таке споглядання наближає до казок, в яких ми й птахи урівнюємось. Живемо в безтурботному взаєморозумінні й здаємося кращими, ніж є.

А от недавно трапилась історія, що порушила ідилію. Отже, дивлюсь — грак прийшов і сів на металевій огорожі, що тягнеться вздовж стежки кілька метрів. По доріжці ходять люди, і птах жде, поки хтось щось викине чи загубить. Щоб контролювати весь відрізок стежки, має переміщатися огорожею. Вона вузька, кіт пройшов би там прямо, а грак не вміє — і йде боком, як ото й нам доводиться рухатись на базарі вздовж яток, коли дуже людно.

Грак уздрів поліетиленовий пакет із залишками білого розсипчастого сиру. Зіскочив з огорожі, узяв його й умостився на покрівлі газетного кіоска. Тримав здобич лапами, а дзьобом діставав сир по крихті. Трудна робота, коли в тебе немає рук і ложки.

І тут звідки й взялись дві ворони. Сіли обіч грака тісненько, як рідні, з правого крила й з лівого. Одна вдає, що хоче забрати пакет. Грак одпихає її сердито. А тим часом друга ворона стискає кулька дзьобом і робить так, як ото робимо ми, щоб видавити з тюбика залишки зубної пасти. Справу їй полегшує сам грак — бо кріпко тримає своє добро лапами.

Доки він сварився з першою вороною, друга видавила весь сир і потім розділила трофей з подружкою. Грак зостався з порожнім пакетом.

Отак вони спаскудили мені казку. Бо ця пригода була банальна, як і наш людський світ, в якому розумні постійно обдурюють старанних, а хитрі — простодушних. І на це зовсім не хочеться дивитися.

×