Як воно дихає

Те, що можна назвати серцевиною нашої зими, триває зовсім недовго. Десь від середини грудня до середини січня, коли доба поділяється на велику ніч і короткий день, більше схожий на різновид сутінків, коли світання майже одразу переходить у смеркання. Через те твоє життя ніби уповільнюється й дає себе роздивитися до дрібниць.

А вже під кінець січня все стає зовсім не так: день помітно світлішає, навіть коли немає сонця. Й це позбавляє зиму інтимності. Подібно до того, як ото в юності настає ранок після особливої ночі, що вперше обіцяла відкрити тобі секрет гріха, а ти легковажно відкладав це, бо ніч здавалася ще дуже довгою. І от почало розвиднятись, а ти так і не встиг пізнати щось дуже важливе.

Серцевину нинішньої зими я прожив там, де її найкраще можна відчути — в тихому селі, загубленому в снігах. Тут тобі доступні найдрібніші вібрації живої природи й усі загрози для неї. От курка знесла яйце, воно ще тепле, а скоро промерзне до жовтка, наче його зварив хтось. А в горобця ж маса тіла ще менша од того яйця. Придивився: наші горобці рано влягалися спати. А для ночівлі знайшли собі собачу будку. Там збоку є така щілина, де собака дістати горобців не може, зате вони можуть усю ніч користатися теплом його тіла і близького собачого дихання. І мені про це було втішно знати.

А трапилося й ще одне чудо. Стояли добрячі морози, і якось я побачив дятла, він сидів не на дереві, як звично, а просто на снігу. Мабуть, комахи, яких він добував собі з-під кори, поховались від холоду глибше всередину дерева. І от що він зробив: розгріб крильми глибокий сніг, знайшов там велике мерзле яблуко й з'їв його цілком. Як дятел знав, що воно там? Невже воно ледь чутно дихало — і він почув це?

×