— Наше життя — від картоплі до картоплі, — каже жінчина подружка Тамілка. — Посадили картоплю, викопали — і рік пройшов.

10 років тому Тамілка перервала цикл і виїхала в Канаду. Відтоді бараболю жодного разу не вибирала. На новій батьківщині стала рекламним обличчям ювелірної фірми. З часу її від'їзду картопля мені дається все важче. Не можу позбутися враження, що Тамілчин тягар навалився особисто на мене.

У першій декаді серпня в Лісовому ніколи не буває дощів. Навіть хмар не буває. Після дев'ятої ранку на город краще не висовуватися. Але я висовуюся. Терпіти не можу незавершеної роботи, що каменем висить на шиї. Хочу швидше викопати і їхати в Тальне.

Дістаю із криниці холоднючої води й ховаю від сонця в сусідській кукурудзі. За півгодини це вже не вода — літепло. Ще за півгодини знову рушаю до криниці. Після 10:00 приходить племінник Петя. Він щойно прокинувся. З півгодини вибираємо разом. Малий бігає дивитися, чи багато ще копати.

— Завтра будемо зайця виганяти, — кажу.

— Якого зайця?

— У кінці городу заховався заєць. Виберемо останнього корча й виженемо його.

Петя бере палицю і старанно заглядає під гичку буряків. Ті ростуть поміж засохлим картопляним бадиллям. Пошукавши кілька хвилин, кидає і йде гратися до сусіда Юрка.

Після обіду я вже не копаю, а хилитаюся на лопаті. Увечері мию брудні ноги й ледве доповзаю до ліжка. На ранок лишилося трохи.

Прокидаюся із сонцем. Спішу вибрати до спеки. Не встигаю. О десятій знову приходить Петя. Дід доручає йому знайти десяток стиглих помідорів. Я добираюся до останнього корча. Заношу лопату, а з-під неї вискакує заєць. Сірий, великий, як кабан, він із підскоком мчить до посадки. Петя зривається за ним. Відро з помідорами котиться і дзеленчить. Я дивлюся вслід зайцю. Де ж ти, гад, раніше був?

×