На залізничному вокзалі в Ковелі у кріслах сплять кілька безхатьків. Смердять немилосердно. Трохи по­одаль — родина ромів. Кричать і сміються. Байдуже, що пів на четверту ночі. Здається, ці люди взагалі ніколи не сплять.

Ми з донькою виглядаємо зі своїми валізами білими воронами. Нас не пустили в Польщу й тепер повертаємося додому. О шостій ранку до ковельської автостанції під'їжджає простенький, перероблений із вантажного білий бус на Київ. Вартість поїздки — 345 гривень. У дорозі 7 годин.

У салоні ми вдвох. Засинаємо миттєво. Не звертаємо уваги на пасажирів, яких водій підбирає дорогою. Години за три прокидаюся. Сусідку позаду не бачу, а чую. Типовий московський акцент — ковтає голосні, розтягує звук "а".

— В России обычные судьи получают по 300 тысяч рублей. Живут, ни в чем себе не отказывают.

На одній із зупинок продовжує свою агітацію.

— Вы думаете, что стали ближе к Европе? Да Россия, в отличие от вас, намного ушла вперед.

Нарешті не витримує водій.

— Був я у вашій Москві, — каже. — Не сподобалося. У центрі ще щось пробують робити. А далі — сірість, бруд і агресія на кожному кроці. Страшенно неприємна країна. Тут — зовсім інші люди.

Тітка замовкає. Перед самим Києвом, коли спека стає немилосердною, запитує водія.

— А паачему вы каандишн не включаете?

Дядько обертається і дивиться на неї, як на польовий овоч.

— Бо його немає!

На залізничному вокзалі у столиці розбігаємося. Ми їдемо автобусом у Тальне на Черкащину, а вона — спішить до потяга на Росію.

Увечері нарешті біля хати. Стає прохолодно. Насувається темна хмара. З-за Гордашівки зривається північний вітер.

— Москалі розсердилися і включили каандишн, — Світлана зачиняє всі вікна.

×