Методист кафедри у провідному київському університеті отримує 3200 гривень на місяць.
Старший викладач із захищеною дисертацією та книжками отримує 5 тисяч гривень, професор – 7 тисяч гривень. Якщо будуть премії чи надбавки, можна дотягти до 10 тисяч. Ціна оренди квартири в Києві, плюс комуналки, плюс кілька походів у супермаркет.
Директор науково-дослідного інституту Національної академії наук отримує зарплату на рівні менеджера середньої ланки громадської організації. Аспірант чи докторант – люди, які мають рухати науку вперед, бо пишуть дисертації, – заробляють десь півтори тисячі гривень на місяць.
В одному телерепортажі я почув фразу, що викладачі в університеті мають в Україні зарплати на рівні офіціантів. Неправда. Вони мають зарплати нижчі, ніж в офіціантів.
Ви можете сказати, що самі винні, можете не працювати на такі зарплати, можете йти в бізнес, у піар, політику, їхати за кордон, летіти в космос, продавати нирки, займатися контрабандою, стати екстрасенсом, словом – крутіться. О'кей, ми крутимося. Але питання в тому, чи буде крутитися країна, яка вважає, що знання нічого не коштують.
Бути представником освіченого класу в Україні сьогодні – це гірше, ніж бути некваліфікованим робітником. Коли викладач університету отримує стільки, як вантажник, єдине, що він може, – це вантажити. Тобто грузити. Творчість і прориви будуть тут винятком; професіоналізм тут буде питанням "морально-вольових якостей".
Звісно, робота вантажника важка. Але робота викладача має одну особливість: вона потребує постійного саморозвитку. Тому дилема "вантажник проти викладача" є дилемою розвитку. Якщо в країні ці дві професії цінуються однаково, то розвиток тут не є пріоритетом.
І звідси результат: якщо весь світ будує економіку знань, ми будуємо економіку невігластва. Якщо поняття знання знівельовано (зокрема, через нівелювання університету), тоді в країні зникає культура знання і культура дослідження. А це має ефекти і для політики, і для соціуму: більшість того, що ми робимо, ми робимо наосліп. Не вивчивши території.
Для чого потрібні знання? Щоб не жити наосліп. Теорії суспільств, які виробило людство, діляться передусім на дві категорії: суспільства сліпців або суспільства зрячих. Або ви будуєте спільноту освічених людей, кожен з яких знає щось унікальне і рухає свою ділянку вперед. Або ви будуєте спільноту сліпих виконавців, які підпорядковуються одному великому вождеві. Сліпців легше контролювати і кудись вести, але здебільшого їх ведуть у неправильному напрямку.
У часи Російської імперії та в часи СРСР домінувала модель сліпців. Навіщо освічений клас, якщо правлять через страх чи голод? Навіщо незалежні вчені з гідним рівнем життя – вони будуть критикувати і сіяти сумнів. Краще мати злиденних викладачів, які працюють за копійки і завантажені з ранку до вечора. Такі мовчатимуть: один неправильний крок – і вони втратять усе.
Є інша модель: достойний і розмаїтий освічений клас. Який не боїться висловитися, критикувати чи пропонувати альтернативи. Бо за ним – знання, експертиза, рефлексія, розум і культура. Цей клас не є безпомильним, багато освічених людей помиляються, але його екосистема дозволяє саморегуляцію: помилку і тупість помітять і виправлять.
Суспільство цінує знання не тоді, коли стає заможним; воно стає заможним, коли цінує знання.
Що нам слід робити? Зупинити девальвацію вищої освіти й науки. Сконцентрувати бюджетні зусилля на десяти-двадцяти національних університетах-лідерах, щоб привабити сюди найкращих. Створити кілька нових, з нуля, використовуючи модерні освітні здобутки, зокрема українські. Реформувати систему фінансування: деякі речі мають бути офіційно платними, з прозорим звітуванням; у фінансування інших має включатися бізнес, а не тільки держава.
Заможні суспільства починають з того, що цінують знання і цінують людей, які ці знання мають. Але, доки знання у нас потрібні тільки жебракам, країна без знань все більше ставатиме країною жебраків
1 
1
Комментарии
1