Кілька років тому в Сімферополі ми з товаришем шукали бібліотеку. Жінка середніх літ, до якої ми звернулися по допомогу, анітрохи не здивувалася нашій українській мові, скоріш навпаки. Вона взялася пояснювати нам дорогу з особливою запопадливістю і, головне, так само по-українськи. Їй було важко — не вистачало слів, пручалась фонетика. Хоча, безумовно, вона знала, що ми й по-російськи її зрозуміємо і ніякої кривди для себе в цьому не догледимо. Вона мовби доводила нам, що в Криму, як і скрізь, живуть різні люди і що далеко не всі з них скаженіють від самого лиш звуку української мови.
Моя донька ще дитиною нарвалася на одного такого у Севастополі, необачно про щось його запитавши.
— А по-русски не можешь?! — огризнувся хряк.
Пасажири в маршрутці, однак, його не підтримали. Взялися соромити й вибачатися перед гостею за щиро-інтернаціонального співвітчизника.
Люди здебільшого мають здоровий глузд і зовсім не хочуть, аби їх вважали гіршими чи звіроподібнішими, ніж вони є насправді.
Все ж бувають моменти, на зразок описаного Еженом Йонеско у знаменитій п'єсі, коли люди одне за одним перетворюються на носорогів. І починають гасати по вулицях із триколорами. Або маршувати з факелами. А ті, що не стали ще носорогами, сидять тихенько, щоб не потрапити їм під масивні ступні.
Як переконаний ліберал я не бачу нічого лихого в тому, що деякі носороги хочуть створити собі державу. Або приєднатися до подібної, тільки більшої та озброєнішої.
От тільки як жити в такій державі тим, які не стали ще носорогами і, ймовірно, ніколи не стануть? Наприклад, тим пасажирам, що заступились були за мою доньку? Або тій жінці у Сімферополі, що намагалася нам показати дорогу?
Комментарии