Я їду пізнього вечора порожнім тролейбусом і слухаю кондукторку у фартуху поверх шуби, яка з кимось балакає по телефону. У салоні нарешті нікого нема, можна й потеревенити.
Вона розповідає про сина, якого забрали до армії і, може, пошлють на восток. "Восток", як я розумію, це для неї нейтральний замінник набагато небезпечніших слів, на зразок "Донбас", "АТО", "Дебальцеве" чи, боронь Боже, "війна".
— Але кажуть, по крайній мєрє, полгода він буде в учебці. Може, до того часу все й кончиться.
Співрозмовниця, видно, її заспокоює, кондукторка зітхає, притакує, а тоді переводить розмову на інше.
— У нас, ти навєрно чула, під Новий год усі потруїлися. Я тоже заслабла. Але купила собі до чаю сухариків і так потроху оклигала. Не прийшлося, по крайній мєрє, на празники розходоваться. Зарплату з листопада не платять.
Я намагаюся думати про своє, бо ж підслуховувати, мабуть, негарно. А проте голос у неї дзвінкий, тролейбус безлюдний, і звук відлунює у салоні, як в акустичній скриньці.
— Мироновна казала, якийсь депутат, бізнесмен вроді, жалівся, що за вісім тисяч не проживе. Каже, йому це раньше було на одну вечерю у ресторані.
Співрозмовниця щось їй відказує, і кондукторка голосно сміється. Я хотів би знати ту репліку, та запитати не наважуюся.
Кондукторка зрештою мене помічає і наближається.
— А у вас, молодой чєловєк? — питає звично.
— Та який там "молодий", — відказую. — Пенсіонер уже…
І розумію раптом, що "пенсіонер" для неї — це не вік, а статус. Ще один дармовик…
— Ой, ізвінітє, — бурмоче вона. Але моя рука з десяткою вже дурнувато висить у повітрі і я відчуваю, що це якраз той момент у житті, коли однаково соромно і дати, й не дати.
Мовби я і є отой депутат, котрий щойно повечеряв у ресторані за тисячу баксів.
Комментарии
3