5 улюблених місць Марії Бурмаки

1. Закинутий будинок, прикрашений крилатими левами, на вулиці Ярославів Вал у Києві. Там знімали кліп на мою пісню "Не забувається любов". Зробили так, що прямо в студії пішов дощ. Декорації накрили плівкою, щоб нічого не пошкодити, і вода лилася кілька хвилин. Після того я ще двічі навідувалася до того будинка. Він фантастичний - стоїть абсолютно порожній у центрі Києва. Там багато закапелочків, переходів, сходинок. Уявляю, як одну з квартирок чи мансарду знімав на початку минулого століття студент музичного інституту, а в іншій жив художник.

2. Монреаль. Це франкомовна провінція Канади, де поєднуються культури Північної Америки та Європи. Був час, коли часточка мого серця знаходилася в Канаді - там жив коханий чоловік. Хотіла поїхати з ним до Монреаля, але роман закінчився, а ми так і не побували там удвох. І добре. Шматочок мого серця назавжди залишився з тією людиною, і якби додався ще й Монреаль, було би вдвічі важче. А так він зостається містом мрій.

3. Школа номер чотири в Харкові. Це місце, де почуваюся маленькою дівчинкою. Коли зустрічаю свою вчительку, стаю по стійці "смірно" й починаю думати, чи ніде не проштрафилася. Добре вчилася, могла отримати срібну медаль. Але не дали через погану поведінку. Я клеїла дурня, зривала уроки. Одного разу прийшла нова вчителька, і я всіх підбила закрити роти й мукати: "М-м-м-м!" Пам'ятаю, на конкурсі самодіяльності ми з подружкою Танею співали якусь пісню. Я забула слова й почала пирскати зо сміху. Завуч сказала: "Бурмака, уйди со сцены, не позорь это святое место". На якийсь час мене виключили з хору. Зараз із випускників мене згадують найчастіше. І ще Леоніда Черновецького.

4. Книжковий базар на Петрівці. Люблю шукати книжки, які в мене були в дитинстві. Недавно купила казки Андерсена. Книжка велика, із гарними ілюстраціями. Ще мала мудрості Ходжі Насреддіна - книжечка в червоній обкладинці. Дала комусь почитати, і не повернули. Місяців зо два тому знайшла таку саму. А може, то моя.

5. Криворівня - село в Івано-Франківській області, де знімали "Тіні забутих предків". Там священиком - брат мого колишнього чоловіка. Коли приїжджаєш на Великдень, можеш побачити, як до церкви йдуть люди в гуцульському вбранні, з далеких гір спускаються старі жінки з люльками. У них пучки пальців у фарбі - значить, малювали писанки. На Різдво і чоловіки, і жінки в церкві стають на коліна й моляться. Ти стоїш зверху і бачиш голови чоловіків без шапок, а жіночі - у хустках. Відчуваєш запах свіжого дерева, і здається, що ти в позаминулому столітті. У церкві два входи: спочатку заходять чоловіки, потім - жінки. І хоч у нас гендерна рівність, у такі моменти відчуваєш, що все правильно - чоловік має бути першим.

×