Їде Сталін на свині,
Гітлер на собаці,
А Бандера на коні -
Всіх їх має в с..ці!
Цей віршик-підпис був розміщений під карикатурою на одній із листівок, що їх друкували підпільні друкарні Української повстанської армії. У 1940 роках - на початку 1950-х у них вийшло понад 130 найменувань періодичних видань, півтисячі брошур, десятки вишкільних, мемуарних та поетичних збірок, тисячі листівок і відозв. Розповсюджували їх як серед бійців, так і серед населення.
У листопаді 1944 року на Першій пленарній нараді Проводу ОУН ухвалили кілька постанов про роботу підпільних друкарень. Їх почали називати "технічними звенами" - ТХЗ. Приблизно тоді ж для конспірації в наказах і звітах їх стали кодувати цифрами, наприклад: "19-ХХІІ, 123/45". "Кожне технічне звено має свого керівника, який безпосередньо відповідає за друк, а також дбає, щоб готова до висилки в терен література негайно була з друкарського гнізда силами самих техробітників доставлена у відповідне місце, забезпечене криївкою, яке не сміє знаходитися в тому селі, що в ньому приміщується гніздо", - зазначено в одному з ухвалених тоді документів.
Відтепер знати про те, чи є друкарня на певній території і де вона розташована, могло обмежене коло осіб: її керівник, технічні працівники й охоронці.
Друкарські верстати встановлювали в підземних криївках-бункерах на глибині 3-5 м, щоб не було чути шуму пряцюючих машин. Підземний бункер міг мати кілька приміщень. В одному - друкарська машина, решта були відведені під житло працівників, склади паперу й готової продукції.
Упродовж 1944-1946 років радянські каральні органи ліквідували майже всі великі повстанські друкарні крайового й окружного рівнів. Керівництво підпілля, щоб посилити конспірацію, вирішило відмовитися від потужних друкарень і перестало зосереджувати кілька ТХЗ на невеликій території. Літературу почади виготовляли здебільшого в невеликих друкарнях на циклостилях - копіювальних машинах.
На рівні надрайонів рекомендували використовувати прості та легкі друкарські машини-"ґутенберґівки". "Розпочати якнайширше вкорінювати в терен ґутенберґівки: вчитися їх робити і на них працювати, - наказував Провід ОУН у жовтні 1946-го. - Це в наших умовах найкраща друкарська техніка: мала, легка до переношування, мінімальна обслуга 2 чол., в крайньому випадку й один, потрібна така кількість шрифту (черенок), яку завжди в наших умовах ще можна дістати, можна перебивати на будь-якому папері".
Працівників у друкарського осередку було мінімум - адміністратор, редактор і кілька людей виконували технічну роботу. На час якогось важливого завдання криївку-друкарню законсервовували на кілька тижнів або й місяців. Коли підпільниці Ярослава Левкович - "Оля" та Євгенія Чорній - "Катерина" 1947-го виготовляли перший номер "Літопису УПА", то понад три місяці не виходили з криївки біля села Нова Скварява коло Жовкви на Львівщині.
- Криївка приблизно 4 на 5 метрів, у повний зріст, сім місць для спання, стіл на три машинки для писання та цикльостиль і ґутенберґівку. У вільному місці харчі й вода на зиму, а також папір, фарби, бензин для промивки черенків, два примуси для готування їжі, а також окремо туалет. Тут ми вже мали кожен свою роботу, - згадувала по війні Ярослава Левкович. - "Мечник" займався літературою, "Рома" була машиністкою і коректором, у чому при потребі їй допомагав "Мечник". "Ліда" обслуговувала цикльостиль, а я з "Носачем" працювала на ґутенберґівці. Хлопці нарізали папір і робили відбитки. Ми, дівчата, варили їсти по черзі. У ту зиму дуже напружено працювали. Кожен робочий день, а у нас робочим днем була ніч, заповнений був ущерть. Тої зими ми видали дуже багато літератури. На ґутенберґівці випустили брошуру на 33 сторінки "Хто такі бандерівці і за що вони борються", понад 4 тисячі екземплярів, при тому дуже гарно оформили.
Готову літературу техпрацівники відправляли на спеціальний пункт доставки. Звідти її розвозили кур'єри. Пункт доставки влаштовували переважно в сусідньому селі або в лісовій криївці. Часто там зберігали резервні друкарські засоби, папір, поліграфічні фарби.
Дописувачі підпільних періодичних видань мали подавати до редколегії по три кореспонденції на рік. Тематика - побут, щоденні турботи, героїзм повстанців, перебіг різних акцій. Писати слід було загально, щоб не дати ворогові в руки конкретних фактів. Уцілілі публіцисти кожну нову статтю підписували іншим псевдо - для створення враження, начебто підпілля має широку кореспондентську мережу.
"Корисним способом політичної пропаганди є гумористична преса, бо батіг сатири має великий вплив, - ішлося в одній із вказівок Проводу 1944 року. - Гумористичною пропагандою висміюємо противника, висміюємо слабі місця своїх і одночасно чужих". Малюнки та карикатури перед оприлюдненням мали затвердити провідники.
У лютому 1943 року починає виходити гумористично-сатирична газета "На злобу дня". На її сторінках розміщували анекдоти, сатиричні коломийки, вірші та пісні-пародії як проти фашистських окупантів, так і проти своїх політичних противників із ОУН-Мельника.
Повстанський сатиричний журнал "Український перець" виходив раз на рік у підпільній друкарні "Смерть гітлерівсько-сталінським катам". Формат - 13х23 см, сторінок - від 10 до 15. В архівах збереглися його номери за 1943-й, 1944-й і 1945 роки.
У першому числі за листопад 1943-го під заголовком "Свині новоєвропейської раси" був уміщений такий діалог:
Міняйло: Чи не має у вас, дядьку, сала?
Дядько: Нова Європа все забрала
Міняйло: Та, може, в когось, є ще свині?
Дядько: Та є - такі, що беруть сало з скрині
Міняйло: Я щось не чув про таку породу. Як звуться і де ви їх набрали?
Дядько: Та звуться "німці", а брать ми їх ніде не брали, чорти самі їх сюди притаскали.
Окрім висміювання гітлерівської "нової Європи" та сталінського "колгоспного раю", "Український перець" займався і контрпропагандою. От міністр закордонних справ УРСР Дмитро Мануїльський "виголосив на з'їзді учителів промову, в котрій сказав, що Бандеру німці арештували "на власне бажання", "за згодою з ним, щоб створити довкола нього ареол мученика". В той самий тон гримить уся большевицька пропаганда. Забувають тільки часом ще додати до того, - пише "Український перець", - що на "власне бажання" замордували німці двох братів Бандери, повісили, розстріляли, замордували, спалили тисячі українських самостійників, а тисячі сидять, ще й тепер "на власне бажання" в німецьких концентраційних таборах".
У номері за вересень 1944 року журнал надрукував стилізоване під радянський офіціоз сатиричне повідомлення "Від Київського облвідділу НКВД": "Виконуючи волю Сталіна, на Україні приступлено до відбудови важливих установ, які були зруйновані війною. І так за короткий час роботи НКВД в Київській області відбудовано і пущено в хід 20 великих тюрем та 48 перехідних тюрем, а також відремонтовано 25 "чорних воронів" із ґратами. Всі тюрми забезпечені кліщами, залізними гаками, електростільцями, нагаями, битим склом, голками та іншими приладдями, які потрібні для тортур, підвішування та колесування арештованих".
І ще з того самого номера: "Винахідник петроградської фабрики колючого дроту видумав новий засіб для мобілізації на фронт трудящих СССР. Перед мобілізацією кожен населений пункт обводиться потрійним колом з колючого дроту. Потім пускають до села танки без залог, з яких гукають патефони: "Всі на фронт! Ми занесемо колгоспне щастя до Іспанії та Дарданелів! Хто проти - куля в лоб!".
За випуск "Українського перця" і його наповнення відповідав художник-графік Ніл Хасевич. Його псевдо: "Зот", "Бей", "Левко", "Рибалка", "333", "Старий". У травні 1951-го органи МГБ оголосили його в оперативний розшук. Бункер, де переховувалися Ніл Хасевич і два його охоронці, був облаштований в селянській садибі. Вхід до криївки замаскували під дровітнею в клуні. 4 березня 1952 року емгебісти оточили хутір і знищили всю криївку.
- Це було у Клепані, колишньому райцентрі на Рівненщині, до якого належали Бісівські хутори, де в криївці був убитий Ніл, - згадував колишній упівець Дмитро Удод. - Їх, повстанців, привезли напівголими, звалили на сніг. Посадили в рядок. Його посадили під дубом. Чекісти привозили завжди вбитих для показу людям. Це робилося і на глум, і на пострах населення, щоб деморалізувати його. Коли вже енкаведистам набридало видовище, вони вивозили трупи в окописька. Десь там і тіло Ніла Хасевича знайшло свій останній притулок.
Незадовго до загибелі Ніл Хасевич у бункері на хуторі біля села Сухівці на Рівненщині написав: "У своєму житті я, здається, втратив уже все, але як довго буде залишатися бодай одна краплина моєї крові, я буду битися з ворогами свого народу. Я не можу битися з ними зброєю, але б'юся різцем і долотом. Я, каліка (інвалід), б'юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива. Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б'ються".
Цифра:
30 підпільних друкарень
діяло на початку 1945 року, за приблизними підрахунками колишнього референта пропаганди Проводу ОУН Петра Дужого
Деклярація "Українського Перця"
Довго я міркував, як врятувати нашу славну Вітчизну Україну від вовчої пащеки гітлерівських голопузих і ненажерливих волоцюг та сталінських задрипаних і борубуляхами брехні обвішаних скажених псюг. Думав я довго, але діяти буду швидко, бо дивитися на безпорадність наших Тюхтіїв мені врешті-решт стало бридко. Тому перед усім світом своє і всього Коша Перчиного рішення чесно об'являю і свою деклярацію на три запорізькі артікули розділяю:
АРТІКУЛ 1
Та хай знають усі люди на землі, всі боги на небі, всі чорти в пеклі, усе живе й мертве, старе й мале, сильне і немічне, все те, що здихає, що на світі вічне, що Я, Перець Український, всім перцям перець й запорізького перця син, ... схожу від сьогодні між люди і, насамперед, горе велике від мене всім тюхтіям-гречкосіям буде. Усяк, хто плаче, скиглить, просить, усяк, хто злодюгам хліб свій задарма виносить, усяк, хто свою потилицю у злості великій чуха, хто брехунів і шарлатанів, развісивши вуха, слуха, хто чекає при березі з моря погоди, хто за овечою шкурою не бачить вовчої породи..., - від мене пощади нехай не чекає... Всю силу і їдкість перчину їм куди треба впихатиму, аби сучі діти хапали сокири, рогачі, вила і рублі, дишлі, люшні, ножі і дубові палиці що під руки попало, бо пора за дармоїдів взятися саме настала. Пожену всіх на бій за волю, землю, владу і славу, за Велику Українську Самостійну Соборну Державу.
АРТІКУЛ 2
А ще я, Перець Український, ... як справжній козак, заявляю: Ти, псявіро німецька, вошо арійська, гадюко новоєвропейська... - одержиш од мене слонячу порцію перчину, щоб добіг без пересядки аж у пекло назад, сучій сину. Ти, Адольф Гітлер, фюрер тупоголових ґерманців, знаних з історії голодранців, найвибраніших скотів, біля бабської спідниці славних лицарів, немовлят хоробрих душителів, від сала, масла і яєць визволителю, знай: - Не бачити тобі України, як своїх власних дітей. Тікатимеш ти з нашої землі, аж фюреренчатиме. Тебе і твою жовтороту орду до ноги виб'ємо, по світу розвіємо, бо з діда-прадіда вовків бити вміємо…
АРТІКУЛ 3
І ще я, Перець Український, ... по-третє заявляю: Слухай ти, кремлівських льохів безхвоста криса, кривонога очмана, нещасної матері рябий вилупок, покидьок з кавказьких гір, тифлиський злодюго, бакинський бандюго, яничар грузинський, мучитель України, кат Білорусії, приший кобилі-хвіст в Росії, чума в Узбеччині, зараза в Казахстані, короста в Таджикії, барбос в Арменії, потвора в Фінляндії, міжнародна брехлива шлюха, вусатий розпроклятий бог, кривавий деспот, тиран, справжнісінький шолудивий баран, недовчений семінарист і в пролетарському заду двометровий глист. Ти, Сталін Йосип, тоді вернешся на Україну, коли у твоїх вуркаганських прихвостнів собачі хвости виростуть, а в тебе самого очі рогом із лоба полізуть. Тебе ми радо привітаємо і обох, разом з твоїм молочним братом Гітлером, на одній гіллячці за шию почіпляємо.
"Український перець", №1, листопад 1943 року
5 
1
Комментарии