Марокканським "гідам" не можна казати жодного слова, навіть дивитися в їхній бік

 

Дві третини населення Марокко – безробітні, здається іноземним туристам

Марокко – найпівнічніша країна Африки з пустелями, гірськолижним курортом та океанськими пляжами. Має 17 морських портів та 10 аеропортів. Колись була колонією Португалії, Франції та Іспанії, незалежність здобула 56 років тому. ­Державою керує двопалатний парламент і король, який має право його розпустити.

Площа Марокко 447 квадратних кілометрів. Серед 29 мільйонів жителів переважають араби. 98 відсотків сповідують іслам. З грудня по лютий, коли настає Рамадан, тут навіть туристам заборонено їсти й пити до заходу сонця. Окрім туризму, Марокко живе з корисних копалин, це третя у світі країна з видобутку фосфатів. Розвинене сільське господарство. Фініки, інжир, зелений чай і килими розходяться по ринках всього світу.

Бюджет королівського двору 232 мільйони євро, за інформацією іспанського журналу El Pais. Це в 4,5 разу більше за бюджет міністерства культури та в 3,7 разу – міністерства соціального розвитку. Річна зарплата короля ­Марокко – понад півмільйона євро. Більшість марокканців незаможні. Внутрішній валовий дохід на душу населення 4,5 тисячі доларів на рік, в Україні – 7,2 тисячі.

Марокканські дівчатка переважно не ходять до школи. Грамотні лише 39 відсотків жінок. Час від київського відстає на 2 години, а з березня по грудень – на 3

У марокканському місті Танжер за "гран таксі" від аеропорту просять 100 дирхамів, це приблизно 100 гривень. Прочитали в путівнику: півгодини пішки – і можна сісти на міський автобус за 6 дирхамів. Не встигли пройти і 100 метрів, як біля нас зупинилося одне, друге, третє таксі. Різко гальмують, заступають шлях, запевняючи, що до міста ми й за півдня не дістанемось. Сторговуємося за 50 дирхамів.

Танжер нагадує Узбекистан чи столичний ринок "Петрівка": вулиці брудні, тхне туалетом. Входимо в медіну – середньовічне місто, оточене мурами. Всередині лабіринт із вузеньких вуличок. ­Краще не зазирати в карту, а просто слідувати за натовпом. На диво швидко знаходимо площу Пті Соко, де можна задешево винайняти номер. Готелі коштують від 150 дирхамів за двох.

Уздовж вулиць тягнуться ряди столиків, за якими цілими днями сидять чоловіки і п'ють чай з м'ятою чи каву з молоком. Алкоголю не вживають

У найдешевших номерах є умивальники, туалет – на поверсі. Немає ні кнопки зливу, ні паперу. Натомість біля унітаза краник із водою та відерце. За душ слід платити окремо, але ми ходили до громадських душових. Кілька разів милися в традицйній лазні хамамі. Сідаєш на підлогу, жінка приносить відра з гарячою водою. Марокканське мило – чорне, нагадує густий гель. Тіло, обличчя й волосся намащують рассулом, вулканічною глиною з домішками трав і троянд. Чудово вбирає жир і бруд зі шкіри.

На вулиці чіпляється марокканець років 45. Йде поруч і бубонить французькою: "Візіте льо казба (фортеця. – Країна), візіте отель "Танжеріна". Це – фальшивий гід. Чоловік відчепився, коли ми збрехали, що в Марокко втретє. Докучливіші гіди у Фесі. Їм не можна казати жодного слова, навіть дивитися в їхній бік. Можуть супроводжувати годинами, доки не відкупишся.

Здається, наче дві третини населення Марокко – безробітні. Уздовж вулиць тягнуться ряди столиків, за якими цілими днями сидять чоловіки і п'ють чай із м'ятою чи каву з молоком. Алкоголю не вживають. Ми теж уподобали цідити пересолоджений м'ятний чай, спостерігаючи за жінками в блискучих синтетичних сукнях-джелабах, дітлахами, чоловіками в довгому білому вбранні та пласких шапочках, водіями роздовбаних мотоциклів із причепами. Час зупиняється.

О третій ночі будить гучний рев ­муедзіна: "Алла-а-ах акбар!" Такого гарного співу не чули більше ніде в Марокко. Місцеві жителі не надто релігійні. Коли муедзіни закликають до молитви, не стають посеред вулиці навколішки. Жінки рідко закривають обличчя.

Купуємо квитки на поїзд до Мекнеса. Виявляються дорожчими, ніж вказано в путівнику. Заходимо у вагон і розуміємо: як європейцям нам продали перший клас. Другий – такий самий, тільки велелюдніший і погано працює кондиціонер.

У медіні Мекнеса глиняні будинки, пофарбовані в жовто-рудий колір. дашки над дверими із різьбленого дерева. Ростуть троянди, бігають діти, на галявині обіймаються закохані. До нас підбігає усміхнений хлопчик років 4–5 і дарує квітку, щойно зірвану з клумби. Ми зворушені. Аж раптом чуємо: "Мсьє, дирхам!"

Десяток офіціантів тицяють пальцем у меню, викрикують ціни, показують у бік своєї ресторації. Ми випили по кілька склянок густого "королівського соку": один шар банановий, другий – ківі, третій – ­полуничний. Коштує 10 дирхамів. У кафе, подібному до українського пивного генделика, чоловіки п'ють молочний коктейль з авокадо.

Увечері дістають люльки й палять гашиш, або кіф. Він продається на кожному кроці, 20–80 дирхамів за невеликий кавалок. Іноземцям пропонують за 200. Якщо наполегливо відмовлятися, ціна впаде до 50. ­Придбаний з рук і змішаний із тютюном кіф не справив на нас жодного ефекту. Знавці кажуть, що якісний гашиш треба купляти в курців у кафе й курити разом із ними. Формально за наркотики загрожує в'язниця. Та Марокко є найбільшим експортером гашишу у світі, й поліція особливо не переслідує порушників.

Годину їдемо поїздом у Фес. За популярністю серед туристів це місто – друге після Марракеша. ­Дурити починають на виході з вокзалу. ­Підбігає чоловік і показує якусь ксерокопію. Жалібно скиглить: "Я офіційний гід, мені треба годувати дітей". Передає нас водієві таксі. ­Зазвичай поїздка в межах міста коштує 6–10 дирхамів. Цей каже, що довезе до медіни за 30. Йдемо пішки.

Равликів запиваю юшкою брудно-сірого кольору, в якій вони варилися

У медіні навалюється лавина ­запахів і звуків. Торгують ­овочами, зеленню, спеціями, сирим ­м'ясом. У клітках сидять кури й голуби. ­Покупцю зважують живу курку, ріжуть і патрають. Подекуди висять голови верблюдів. Звідусіль шепочуть "гіди" й торговці гашишем: "Щось шукаєте?", "Хочете політати?"

До готелю треба перейти на паралельну вулицю. Але ми весь час опиняємося в провулках, що закінчуються глухою стіною. Дітлахи з нас регочуть. Нарешті здаємося і просимо їх допомогти. Дорогою до нас приєднуються все більше дітей, і ми вже у хвості велелюдної процесії. Біля готелю дякую нашим "гідам" і роздаю дрібні гроші. На всіх не вистачає. 2-річний малюк обхоплює мене руками й верещить.

Йдемо до ресторану їсти кускус. Це розсипчаста каша з манної крупи, зварена на парі з овочами, м'ясом чи рибою. Ще одна традиційна страва – тажин, м'ясо або риба, тушковані в конусоподібній посудині. Повну тарілку хліба подають безкоштовно.

У вуличного торговця наважилися купити равликів. Їх варять у воді зі спеціями. Молюска треба виколупувати зубочисткою. Продавець хвалиться, що з Марокко цю страву запозичили французи. За його порадою, равликів запиваю юшкою брудно-­сірого кольору, в якій вони варилися.

Фес поділено на ремісничі квартали. У гончарів можна купити глиняний тажин та розписані біло-­блакитним орнаментом тарілки й горнятка. Найбільше спокус у крамниці килимів. Ми придбали вишукану доріжку з блідо-жовтим малюнком. Там стояв верстат, на якому майстер із підведеними чорним очима показав, як тче килими.

Рушаємо автобусом у Шефшауен, розташований у горах Ер-Ріф, де вирощують найбільше конопель. В ультрамариновий, блакитний, бірюзовий відтінки там пофарбовані не лише будинки, а й сходи, двері, вазони з квітами. Дахи з рудої черепиці, як в Іспанії. Іспанська мова поширеніша за французьку. Шефшауен перетворився на курорт для європейців. Вони сидять за коктейлями в кафе над водоспадом, замовляють масаж у хамамі, порпаються в крамницях ювелірів і ткаль. Подекуди висять оголошення французькою про продаж будинків.

×