Ексклюзивы
вторник, 09 ноября 2021 12:15

Мариуполь и Славянск стали украинскими. Кто думает иначе – молчит. В Донецке будет так же

КамАЗи з терористами супроводжувала міліція

На Майдані були з подругою й операторкою Світланою Коваль. Коли підпалили Будинок профспілок, вона залишилася на дев'ятому поверсі з трьома людьми. Врятувати не виходило, бо вище сьомого поверху починали плавитися протигази. Рятувальники відповіли, що в них наказ не виїжджати на виклик. Інформацію вдалося передати на телебачення.

Кричала Світлані, щоб стрибали на тент, який розтягнемо. Було страшно: близька людина може загинути, а зарадити не можеш. І тут таки під'їхала пожежна машина з люлькою. Рятувальники зняли людей.

  Сніжана ПОТАПЧУК, 36 років, режисерка. Народилася 19 січня 1985-го в Дніпрі. Батьки працювали на Південному машинобудівному заводі. Мати – архітекторка, батько – робітник. Закінчила Дніпропетровський коледж культури за спеціальністю ”Режисер театру”. Навчалася на журналіста в Київському інституті кіно і телебачення. Отримала диплом магістра кінотелемистецтва. Працює в редакції документальних фільмів на телеканалі UA: Перший. Режисерка понад 30 стрічок. У 2014–2017 роках знімала бойові дії на Донбасі. Отримала три поранення. Перенесла сім операцій. Зняла понад 14 фільмів про війну. У жовтні презентувала документальний проєкт ”Сильна” – про дружин військових. ”Війна витягла назовні всі найкращі риси жінки-воїна. При цьому вони можуть не одягати військових обладунків, але за своїм нутром і стрижнем стоять в одному ряду з чоловіками”, – говорить Сніжана. Нагороджена орденом ”Народний герой України”. Улюблена книжка – ”Про що не говорять солдати” американського військового журналіста Кевіна Сайтса. Подобаються психологічні трилери. Улюблений режисер – Андрій Тарковський. Любить вегетаріанську кухню. З 2005-го не їсть м’яса. Незаміжня. Має доньку 4-річну Софію. Живе в Києві
Сніжана ПОТАПЧУК, 36 років, режисерка. Народилася 19 січня 1985-го в Дніпрі. Батьки працювали на Південному машинобудівному заводі. Мати – архітекторка, батько – робітник. Закінчила Дніпропетровський коледж культури за спеціальністю ”Режисер театру”. Навчалася на журналіста в Київському інституті кіно і телебачення. Отримала диплом магістра кінотелемистецтва. Працює в редакції документальних фільмів на телеканалі UA: Перший. Режисерка понад 30 стрічок. У 2014–2017 роках знімала бойові дії на Донбасі. Отримала три поранення. Перенесла сім операцій. Зняла понад 14 фільмів про війну. У жовтні презентувала документальний проєкт ”Сильна” – про дружин військових. ”Війна витягла назовні всі найкращі риси жінки-воїна. При цьому вони можуть не одягати військових обладунків, але за своїм нутром і стрижнем стоять в одному ряду з чоловіками”, – говорить Сніжана. Нагороджена орденом ”Народний герой України”. Улюблена книжка – ”Про що не говорять солдати” американського військового журналіста Кевіна Сайтса. Подобаються психологічні трилери. Улюблений режисер – Андрій Тарковський. Любить вегетаріанську кухню. З 2005-го не їсть м’яса. Незаміжня. Має доньку 4-річну Софію. Живе в Києві

Після пережитого Світлана не захотіла відправлятися зі мною на війну: "Боюся". Подарувала камеру з інфра­червоним променем, щоб можна було знімати вночі. Коли в Авдіївці потрапили під обстріл, куля влучила в рюкзак, пробила техніку й вийшла не у спину, а вгору. Подзвонила подрузі: "Тепер знаю, що таке справжня дружба". Зараз камера у військово-історичному музеї.

Революція гідності змінила українців якісно. Інституції перестали домінувати. На перший план вийшли вільні люди, які живуть іншими принципами. Дотримуються правил, які раніше вважали необов'язковими.

Коли почалася війна, то відчувала повний дисонанс. Бо не можуть гинути люди в цивілізованій країні. Хіба немає інших шляхів? Не знаходила логічного пояснення.

Інституції перестали домінувати. На перший план вийшли вільні люди

Коли вирішила знімати про війну, прийшла до мами: "Поїду, якщо благословиш". Вона день думала. Потім сказала: "Розумію, що це для тебе важливо. Якщо не поїдеш, з'їси себе, заженеш у депресію. Благословляю".

14 квітня оголосили початок Антитерористичної операції, а у травні мали відбутися вибори президента. Розуміла, що це історичний процес, який документалісти мають зняти. З операторкою Анною Кудрявцевою поїхали на Донбас.

До цього була там двічі. Малою – з батьком у дядька в Макіївці. Лазила териконами, збирала каміння й привозила вчителю історії. У Краматорську відвідувала театральний фестиваль узимку. Місто порожнє, засніжене. Казала: "Якщо зараз приїде карета з ХІХ століття – буде в тему". Ввечері на виставі була повна зала. Виявилося, що вдень усі працювали. Місцеві справили враження освічених і вихованих людей, які люблять театр.

22 травня 2014-го потягом приїхали до Маріуполя. Військові розповіли, що можна таксистам заплатити більше грошей і вони перевозитимуть через пости ДНР. Планували зйомки в Торезі, Сніжному, Донецьку, Краматорську та Слов'янську.

У Маріуполі не приховувала, що ми з Першого національного (зараз – суспільний телеканал UA: Перший. – Країна). У людей ішла піна з рота: "Давайте им волосы обдерем, рюкзаки потрусим. Проститутки, бандеровки!" Це дратувало: "Ми приїхали спитати, що ви думаєте, й розказати про це на всю країну". Прийшов дядько з барикад. Вибачився: "Тут не всі такі". Все це ввійшло у восьмисерійний фільм "Неоголошена війна. Записки документаліста".

Залишатися в Маріуполі було небезпечно. Переночували на нашому блокпості. Вранці на таксі поїхали в Торез. Раптом дзвонять розвідники й кажуть, щоб там не зупинялися, бо нас шукають. А ми вже були в центрі. Як тільки дістали камеру, підійшли якісь люди. Почали говорити штампованими російськими фразами. Погрожували, ображали.

Бойовики перевірили руки, шукали татуювання

Військові по телефону порадили їхати в Донецьк. Ніч перед виборами провели в готелі "Ліверпуль". 25 травня пройшлися місцями, де мали бути дільниці. Всі зачинені. В одній жіночка відчинила двері: "Йдіть звідси, не знімайте!" Попросила її озвучити свою позицію. Відповіла: "Якщо чесно, то я за Україну. Та за ці слова мене тут розстріляють і розіпнуть".

Коли на площу Леніна заїхали КамАЗи з терористами – їх супроводжувала міліція з українськими шевронами. Підійшла до одного: "Як так?" Нічого не відповів. Дістав мобільний і почав когось набирати. Встигли втекти.

Побачила бойовиків, некерований натовп і бабів, які хрестять чеченців. Була в шоці. Наступного дня почався штурм Донецького аеропорту. Чули постріли й шум військової авіації.

Коли їхали до Слов'янська, таксист різко загальмував перед блокпостом бойовиків на виїзді з Краматорська. Нас зупинили, почали перевіряти речі. Дізналися, що ми документалісти з Києва: "Ну, проезжайте". Звучало непевно. Сіли в таксі й вирішили повертатися на автовокзал Краматорська. Не встигли там вийти з машини, як на нас налетіли зі зброєю. Повернули назад. На блокпості сиділи пів дня. Переконували, що ми не розвідники. Бойовики перевірили руки, шукали татуювання "жіночий батальйон ПС".

Завданням було вийти звідти живими. Пояснювала, що ми приїхали вивчити ситуацію та їхні думки послухати. Запропонували записати інтерв'ю з ватажком Бабаєм. Говорив годину. Запис нікуди не пішов. Слухали його лише, щоб вийти цілими. Після такого вирішили більше не знімати без наших військових.

13 червня були на штурмі Маріуполя. Квартал незаконних збройних формувань замінували. Операторка Анна Кудрявцева знімала події з однією групою штурмовиків, я з другою. Почула, що з їхнього боку є поранені. Почала дзвонити, а її телефон не відповідав. Пережила стрес. Обійшлося. Але після того вирішила більше не їздити на війну з оператором.

  Режисерка Сніжана Потапчук стоїть біля бійців 93-ї окремої механізованої бригади під час штурму Авдіївки на Донеччині влітку 2014-го. Впродовж трьох років знімала бойові дії. Отримала три поранення, перенесла сім операцій
Режисерка Сніжана Потапчук стоїть біля бійців 93-ї окремої механізованої бригади під час штурму Авдіївки на Донеччині влітку 2014-го. Впродовж трьох років знімала бойові дії. Отримала три поранення, перенесла сім операцій

Коли Донецький аеропорт був в оточенні, зідзвонилася з хлопцями із 72-ї окремої механізованої бригади. Домовилися, що приїду. Отримала дозвіл від генерала Муженка.

Військові видали форму, бронік і каску. Але за чотири роки до цього так і не звикла. Вбрання мені неприродне.

За домовленістю мала їхати вночі з бійцями, які везли боєприпаси. Але сіла не в ту БМП. Потрапила не в аеропорт, а на штурм Авдіївки. Відзняла звільнення міста.

Почався мінометний обстріл позицій. Заховалися в підвалі. Почули, що на дорозі кіпіш, і побігли туди. На землі лежав Вова з 93-ї бригади. Взяла його за побиту осколками руку, кістки наче не було. З аптечки мали перекис водню, бинт і джгут. Вова помер у нас на руках.

Це був переломний момент. Після Майдану казала: побачу першу кров на війні – поїду додому. Здавалося, що знову цього не переживу. Але потім зрозуміла, що не маю зважати на емоції. Треба брати камеру та знімати.

Нас розстрілювали, як у тирі. Куля пройшла навиліт

Коли фільмувала звільнення Авдіївки, в живіт прилетів осколок. Пробив бронежилет у частині без пластини. Продовжувала працювати й нікому не казала. Боялася, що відправлять у лікарню. Муляло, боліло. Але була на емоціях, адреналіні й не звертала уваги.

Наступні два поранення отримала, коли з полком "Дніпро-1" їхала в глибинну розвідку. У Кіровському районі Донецької області потрапили в засідку. Пересувалися трьома машинами, й раптом вибух. В наше авто вистрілили. Капот і двигун відлетіли. Один з осколків влучив у голову. По обличчю текла кров. Пощастило, що осколок не пробив черепа. Він досі зі мною. Лікарі порадили не витягувати.

Побігли до другої машини. Нас розстрілювали, як у тирі. Куля пройшла навиліт через мою праву ногу. Тоді поранили ще вісьмох військових.

Нас повезли до Курахового в лікарню. Не відчувала ноги – куля зачепила нервовий вузол. Прооперували, рану зашили. Від госпіталізації відмовилася. Подзвонила хлопцям з 93-ї бригади, щоб забрали. Кульгаючи, дійшла до машини. Польовий хірург обробляв рану: "Не можу побачити, що всередині". Виявилося, кульові поранення не треба зашивати. Пішло зараження. Ходити не могла та рвалася на передову. Хлопці відповідали: "Ти ж бачиш, що вже не вийде". Волонтери організували машину та привезли до Києва.

Мамі про поранення не говорила. Коли повернулася додому, показала латки на тілі. Мама почала плакати. У госпіталі мене одразу повезли на операцію.

Повернулася на фронт у грудні 2014 року зі Світланою Коваль – вона переборола свій страх. Завдяки пораненням стала для військових своєю. Знала, про що з ними говорити і як питати, щоб не відштовхнути. Де треба помовчати. На той момент я вже відчула руйнівну стихію війни. І мене цікавили не зовнішні її прояви, а внутрішні.

Я проти романтизації війни і смерті. "За батьківщину треба помирати" – радянський штамп. За неї треба вбивати. Жити далі й бути у процесі боротьби.

На війні страху не було. Коли ти у процесі, то все здається зрозумілим: знаєш, звідки летить і куди може впасти. Зосереджений на тому, що відбувається, і шукаєш шляхи, як усе відзняти.

Військових сприймаю як братів. З усіма товаришуємо. У кожному місті є той, з ким пережили чотири роки війни. Вони не ставилися до нас, як до жінок. Досі називають "братан".

Залізли у вир війни, бо хотіли зафільмувати якомога більше облич хлопців, які воюють. До них, на самий край, журналісти рідко доїжджають. Бо мають показати поточну ситуацію, а світити позиції не можна. Нас же пускали на передову, дозволяли знімати у штабах, фільмувати карти, схеми, ходити в розвідку. Запускали відзняте в ефірі, коли військові казали, що оперативна обстановка змінилася.

Було правило: якщо знадобиться наша допомога – не знімаємо. Під час штурму Маріуполя треба було швидко заряджати набої. Один хлопець не встигав. Відклала камеру й допомагала.

Не було такого, про що хотілося б забути. Все акумулюю в досвід. На війні пережили що тільки можна. Кожна подія огранювала нас, робила дорослішими.

Коли була вагітна, дознімала фільм "Нульовий рубіж" на позиціях біля Крутої Балки. Ми були в будинку, де розташовувався мініштаб. Зранку почав працювати танк. Вийти на вулицю не могли, бо зверху накривали ще й мінометами. Коли один із хлопців піднявся на другий поверх за телефоном, у будинок влучив снаряд. Дах і другий поверх знесло. Побачили сонце та хмари. Вперше тоді відчула липкий страх. Сидиш і чекаєш, що тебе приб'ють, як мишу в кутку.

Завдяки пораненням стала для військових своєю

Наступного дня приснився сон. Якийсь голос сказав: "Якщо звідси не поїдеш – втратиш дитину". Вранці відправилася додому. Вирішила, більше на передовій не зніматиму.

Посттравматичного синдрому не було. Постійно дивлюся в об'єктив камери. Тому сприймаю реальність не так, як ті, хто бере в ній участь. Камера забирає відсоток руйнівної сили війни.

Не відчула, що ці події мене змінили. Але в пологовому сказали: "Мамаша, лечите нервы".

2019-го, коли вийшла з декрету, вирішили знову зняти Маріуполь і Слов'янськ. Міста стали українськими. Люди влаштовують мітинги й акції, не бояться озвучувати позицію. Хто думає інакше – мовчить. У Донецьку буде так само.

Сейчас вы читаете новость «Мариуполь и Славянск стали украинскими. Кто думает иначе – молчит. В Донецке будет так же». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

1

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Голосов: 751
Голосование Готовите ли "тревожный чемодан" в случае возможного нападения России на Украину?
  • Да, уже собрали нужные вещи
  • Соберу, когда угроза будет более очевидной
  • Нет, это нагнетание паники
  • Мне безразлично
Просмотреть