Київська міська лікарня № 1 півтора року приймає хворих на коронавірус. Із 605 ліжко-місць під ковідне відділення виділили 350. Зараз у ньому перебувають 242 пацієнти

– Не ідентифікуємо штаму. Най­імовірніше, це Delta. Бо коли був попередній, знали, що перший тиждень слід чекати наростання симптомів, другий – цитокінового шторму. А зараз усе це обрушується, як лавина, наростає дихальна недостатність. Навіть штучна вентиляція легень та інтубація не допомагають, – каже Людмила Назарук, завідувачка терапевтичного відділення Київської міської лікарні №1.

 

30 листопада, об 11:00, заходимо в приміщення столичної лікарні №1. Життя тут вирує цілодобово. Пацієнти шукають потрібний кабінет. Пробігають зосереджені медсестри й лікарі. Не відриваючи погляду від паперів, заходять у палати. У коридорах уздовж стін сидять переважно люди похилого віку.

– О, Сергіївно, і ви тут? – каже сива жінка з маскою на підборідді, на вигляд їй років 60.

– Аякже, Миколаївно. У болячок вихідних немає, ходжу сюди, як на роботу. То нога, то серце, то голова болить. Тепер кашляти стала. Сподіваюся, не коронавірус, – відповідає чорнява повна 58-річна жінка. На темний пуховик накинула теплу білу хустку.

Після слова "коронавірус" оточуючі швидко відходять від них.

Одягаємо одноразові захисні блакитні комбінезони, щоб потрапити в ковідне відділення. Витрачаємо на це 10 хв. Матеріал на дотик нагадує цупкий поліетиленовий пакет. Обличчя прикриваємо масками. Надіваємо бахіли й медичні рукавиці. У комбінезонах комфортно. Та згодом стає спекотно. Медики, які лікують пацієнтів із коронавірусом, працюють у них постійно. Змінюють кожні 6 год.

У супроводі Людмили Назарук ідемо широким коридором терапевтичного відділення, костюми голосно шарудять. Люди, зачувши цей специфічний шерех, кидаються від нас урозтіч. Обертаються спиною, притискаються обличчям до стіни.

Фото: Тарас ПОДОЛЯН

– Інколи пацієнти бувають пере­збуджені. Так діє інфекція на нервову систему. При цьому руйнується мелатонін. Хворі не висипаються. Навіть якщо здорова людина недоспить, почувається млявою й не може реагувати нормально. А тут ще й недуга дає про себе знати, – продовжує Назарук. – Були такі, що в паніку впадали. Починали здирати з себе маски, глибоко й часто дихати, чим і доводили себе до дихальної недостатності. У такому разі потрібні цілковитий спокій і організованість медперсоналу.

А панікувати немає чого, бо в лікарні є все, щоб швидко надати необхідну допомогу. Буває, хворі звідкись наслухаються, що немає кисню. Та під час обходу пояснюємо, що всього вистачає і не треба хвилюватися.

Піднімаємося на сьомий поверх у ковідне відділення. На блакитних дверях написи: "Інфекційне відділення", "Червона зона", "Стороннім вхід заборонено".

Всередині тихо. Дивує відсутність будь-яких запахів. При вході – застелена білим із коричневим візерунком простирадлом кушетка. Біля першої палати стоїть медсестра. За окулярами видно її усміхнені великі карі очі. Решта тіла схована захисним комбінезоном.

ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ: Omicron стремительно распространяется: что нужно знать о новом суперштамме коронавируса

– Із коронавірусом працювати не боюся. Влаштувалася сюди рік тому. Встигла перехворіти, потім вакцинувалася. Емоційних сплесків під час роботи немає. Всі тут знаємо, на що йдемо, – неохоче розповідає медсестра 54-річна Валентина Щербан.

Як тільки входимо в палату, четверо чоловіків повертають до нас обличчя. Чисто, ліжка нові. Біля кожного під'єднаний до розетки пристрій – подібний до літрової банки з трубкою, на кінці якої киснева маска. На стіні напис "Під час користування маскою заборонено обличчя знежирювати кремами, гелями".

 

– Хлопці, хто готовий поговорити з журналістами, – запитує Валентина Щербан.

Чоловік, який лежить біля вікна, широко усміхається. Його сиве густе волосся зачесане вгору. В руках тримає кисневу маску.

– Я тут уже две недели. Дома болел недели три, была высокая температура. Потом "скорая" сюда привезла, – каже 67-річний Петро Васильович. Говорить повільно, важко та глибоко дихає. Робить паузи після кожного слова.

Медсестра просить його надягти кисневу маску. Довго бути без неї небезпечно. Чоловік продовжує розмову в ній.

– Привезли меня лежачего, сейчас намного лучше. После выписки мечтаю побывать на Мальдивах, – каже, усміхаючись.

На ліжку поряд чоловікові з голим торсом вимірюють рівень кисню у крові. Волосся скуйовджене. На запитання, як його звуть, дав зрозуміти, що важко говорити. Але ледь чутним шепотом поскаржився на холодні батареї.

Навпроти дверей у ліжку тихо сьорбає зелений чай третій пацієнт.

– Уже иду на выписку. Я тут не первый раз. Был 11 октября, потом лечился дома, но стало плохо – и попал по новой, – розповідає 69-річний Сергій. Прізвища не називає. – Где заразился, не знаю. Регулярно обрабатывал руки, руль, ключи и все гаджеты. Сейчас чувствую себя хорошо.

Довше побути в палаті нам не дозволяють. Бажаємо швидкого одужання чоловікам і йдемо в реанімацію. Зараз там 18 тяжкохворих пацієнтів. Самостійно ніхто з них дихати не може. Лікарі ніяких прогнозів не дають. Зі 100 пацієнтів, які потрап­ляють у реанімацію, 10 не виживають, за статистикою. Залежно від важкості перебігу хвороби людина може пролежати в реанімації від тижня до двох місяців. Родичів не пускають.

Потрапивши всередину, найперше відчули запах фізіологічного розчину й дез­інфекторів. Тихо. Відсутні специфічний звук апаратури й гул приладів. Лише віддалені голоси медсестер і санітарок, які обговорюють роботу. У першій палаті лежать четверо чоловіків і жінка. Троє непритомні. Сивий чоловік років 60 на вигляд вдивляється у вікно. Підключений до апарата штучного дихання, як і його сусіди по палаті.

Медсестра Тетяна зосереджено перевіряє пульс і тиск кожного хворого. Дані виводяться на монітори біля кожного ліжка.

– Ця жінка – "на трубі". За неї дихає апарат. Тут багато важких хворих, – каже Тетяна.

Трубки, що стирчать з апарата й підключені до хворої, нагадують шланг від пилососа. Пацієнти ніяк не реагують на дії медсестри. Враження, ніби сплять.

Заходить висока огрядна жінка в медичній шапці з лисенятами. Крізь захисний костюм видно яскраву кофтину. Кожні 2 год. жінка перевертає хворих у реанімації, щоб не було пролежнів. В її обов'язки входить і супровід померлих у морг.

– Лікуємо так, щоб наші пацієнти йшли додому та вдруге не приходили. Всім кажу вакцинуватися. Хоч там як, а це притуплює хворь, – говорить молодша медсестра 57-річна Людмила Пампуха. – Тим, хто в коронавірус не вірить, нічого не докажеш, доки їх біда не зустріне. Я сама із села, уже давно всім толкую: прививайтеся! Але нє. А як там почали вже сім'ї вимирать, то стали задумуватися.

– У реанімацію попадали парами. Хто виходить, а хто – ні. Було в нас подружжя – обом по 72 роки. Не вижили. Кожну смерть переношу тяжко. Особливо, як умирають молоді. Плачу. Як їду в морг, "Отче наш" читаю.

У самої коронавірус був рік тому. Навіть не помітила. Думала, що алергія. Пізніше вакцинувалася. Зараз захворіти не боюся – на все воля Божа.

Далі по коридору за невеликим столом жінка з нарощеними віями та яскраво підведеними бровами набирає шприцом фізіологічний розчин. Позаду неї – палати з хворими.

– Працюю тут рік. Приїхала до Києва на роботу з Хмельницького, – каже медсестра Надія Сидорчук, 21 рік. – З коронавірусом працювати не боюся, хоч і не хворіла. Я вакцинована, маю хороший імунітет. Були думки змінити роботу. Бо в перший день, як вийшла в реанімацію, померла жінка. Буває, що добу все спокійно, виписуємо. А буває, що за сутки помирають троє-четверо. Залежить від стану хворих. Спершу було важко. Плакала кілька днів і довго відходила. З часом звикла. Емоційну втому допомагає зняти коханий чоловік – робить ванночки для ніг із маслами, щоб я добре спала.

Біля виходу з ковідного відділення в коридорі на кушетці лежить, тихо постогнуючи, чоловік у темному костюмі класичного крою, на голові кепка. Очі заплющені. Ймовірно, новий пацієнт.

 

У бустерній зоні знімаємо захисні костюми й викидаємо у смітник. Витираємо з лоба піт. Футболки прилипли до тіла.

– Цього року мали два складні періоди стрімкого напливу пацієнтів. Наприкінці березня – до середини квітня. І з перших чисел жовтня – до середини листопада, – розповідає 44-річний Олександр Іванько, головний лікар закладу. – Маємо все необхідне обладнання, щоб надавати допомогу: апарати штучної вентиляції легенів, кардіомонітори, іфузомати тощо. Національна служба здоров'я платить лікарні за кожного ковідного пацієнта. Це один із небагатьох пакетів, що повністю покриває собівартість послуги. На одну людину виділяють понад 30 тисяч гривень. На початку пандемії багато медиків були налякані, бо хвороба небезпечна, з поганими наслідками. Та це минуло. Більшість перехворіла, зробила щеплення. У нас ніхто не звільнявся через коронавірус. Міська влада і 2020-го, і цього року доплачує лікарям, медсестрам і санітаркам – від 3 до 5 тисяч гривень.

Виходимо з лікарні й на повні груди вдихаємо вологе й холодне повітря, обробляємо антисептиком руки. Маски викидаємо у смітник і надіваємо свіжі. Повз нас у двір заїжджає з увімкненими мигалками "швидка".

ЧИТАЙТЕ БІЛЬШЕ в журналі "Країна" за 9 грудня

Передплатити можна ТУТ

×