Ексклюзивы
пятница, 07 февраля 2014 12:45
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

В огонь та хугу

Коли Київ забілюється снігом, мені зчаста чомусь з'являються видива чи не сторічної давнини. Ну там, гоготять жовто-блакитні прапори на Софійській площі, хрустить сніг під підошвами сірожупанних колон, постріли від "Арсеналу"… Коли звечоріє, поручник Мишлаєвський крадеться до будинку на закруті узвозу.

Нині теж сніг. І жодних видив – ява: у морознім мареві дими й прапори над наметами, колони людей у касках, рух. У барикадному проході на Прорізній б'ють чоботом об чобіт, зігріваються вартові. Це новий, найсвіжіший пласт української історії. Чим би воно все не закінчилося, куди б не хитнулося. Звичайно, стугоніння потяга метро вже не відлунюватиме кличем "Разом – і до кінця!", як було мені після чергового, особливо бурхливого віча. Барикади колись розберуть, закіптюжені стіни побілять, бруківку відновлять. Бронзовий Чорновіл буде дивитися на бронзового ж Вінграновського, що зросте на місці нинішньої стели біля парламентської бібліотеки, й разом згадуватимуть події, які волею випадку пережили в різних таборах, за спинами "Беркута" й протестувальників, розділені грядою палаючих шин, остовами згорілих міліцейських автобусів, а над усім цим яскравів плакат-розтяжка ще з мирних часів: "2014 – буде весело!"

Не думав, що за можливість володіти золотими унітазами, яхтами чи замками в Маяймі можна зайти так далеко

Випадковість, звичайно, з тим банером, але тягне на символ. А можливо, є такі прозірливі люди, що вгадали все наперед? Я, наприклад, не вгадав, зізнаюся. Не думав, що за можливість володіти золотими унітазами, яхтами чи замками в Маямі можна зайти так далеко. Люди, з якими я теж не вгадав, пішли ще далі, на відміну від можновладців, жертвуючи не чужим, а власним життям. Вони взагалі стали новими, люди. Навіть зовні. Ось, як чоловік, що чергує в одному з наметів неподалік Поштамту. Цілком сучасний, в інтелігентних окулярах, між якими гайдамацьки горбиться ніс в обрамленні сивої стерні неголеності. Вчора ще, здавалося, таких людей не було, а тепер є. Не знаю, хто платить за обіди на Майдані, за генератори в наметах, медикаменти і бронежилети. Але бачу ці спокійні новоукраїнські обличчя з гідними поглядами старокиївських людей. І відчуваю – щось повертається. Таке, про що в обкомсомоленій, прикрашеній серпочками-молоточками дійсності, згодом приглянцьованій гламурно-споживацьким шаром дикого капіталізму, навіть не уявлялося.

Зокрема, і справжня людська гідність та відчуття свободи. Може, й справді, з цих облич і з цих поглядів виросте держава, за яку нікому не буде соромно? Може, й справді, як стверджували кирило-мефодіївці, Київ ще має щось повідати вільним народам у вільному світі? "І показуючи рукою на те місце, де на карті буде намальована Україна, люди казатимуть: "От камінь, що його відкинули будівничі, а який став каменем наріжним…" Щось же вони знали

Сейчас вы читаете новость «В огонь та хугу». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Погода