Пʼятниця, 07 лютого 2014 12:45
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

В огонь та хугу

Коли Київ забілюється снігом, мені зчаста чомусь з'являються видива чи не сторічної давнини. Ну там, гоготять жовто-блакитні прапори на Софійській площі, хрустить сніг під підошвами сірожупанних колон, постріли від "Арсеналу"… Коли звечоріє, поручник Мишлаєвський крадеться до будинку на закруті узвозу.

Нині теж сніг. І жодних видив – ява: у морознім мареві дими й прапори над наметами, колони людей у касках, рух. У барикадному проході на Прорізній б'ють чоботом об чобіт, зігріваються вартові. Це новий, найсвіжіший пласт української історії. Чим би воно все не закінчилося, куди б не хитнулося. Звичайно, стугоніння потяга метро вже не відлунюватиме кличем "Разом – і до кінця!", як було мені після чергового, особливо бурхливого віча. Барикади колись розберуть, закіптюжені стіни побілять, бруківку відновлять. Бронзовий Чорновіл буде дивитися на бронзового ж Вінграновського, що зросте на місці нинішньої стели біля парламентської бібліотеки, й разом згадуватимуть події, які волею випадку пережили в різних таборах, за спинами "Беркута" й протестувальників, розділені грядою палаючих шин, остовами згорілих міліцейських автобусів, а над усім цим яскравів плакат-розтяжка ще з мирних часів: "2014 – буде весело!"

Не думав, що за можливість володіти золотими унітазами, яхтами чи замками в Маяймі можна зайти так далеко

Випадковість, звичайно, з тим банером, але тягне на символ. А можливо, є такі прозірливі люди, що вгадали все наперед? Я, наприклад, не вгадав, зізнаюся. Не думав, що за можливість володіти золотими унітазами, яхтами чи замками в Маямі можна зайти так далеко. Люди, з якими я теж не вгадав, пішли ще далі, на відміну від можновладців, жертвуючи не чужим, а власним життям. Вони взагалі стали новими, люди. Навіть зовні. Ось, як чоловік, що чергує в одному з наметів неподалік Поштамту. Цілком сучасний, в інтелігентних окулярах, між якими гайдамацьки горбиться ніс в обрамленні сивої стерні неголеності. Вчора ще, здавалося, таких людей не було, а тепер є. Не знаю, хто платить за обіди на Майдані, за генератори в наметах, медикаменти і бронежилети. Але бачу ці спокійні новоукраїнські обличчя з гідними поглядами старокиївських людей. І відчуваю – щось повертається. Таке, про що в обкомсомоленій, прикрашеній серпочками-молоточками дійсності, згодом приглянцьованій гламурно-споживацьким шаром дикого капіталізму, навіть не уявлялося.

Зокрема, і справжня людська гідність та відчуття свободи. Може, й справді, з цих облич і з цих поглядів виросте держава, за яку нікому не буде соромно? Може, й справді, як стверджували кирило-мефодіївці, Київ ще має щось повідати вільним народам у вільному світі? "І показуючи рукою на те місце, де на карті буде намальована Україна, люди казатимуть: "От камінь, що його відкинули будівничі, а який став каменем наріжним…" Щось же вони знали

Зараз ви читаєте новину «В огонь та хугу». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода