Через Майдан

З часу Революції гідності, епіцентром якої був Майдан, минула вічність. І водночас ніби все застигло у стоп-кадрі. Ті ж самі неспокій, тривога і незримий спротив. Днями проходив тут, підійшов до здвигу біля колони Незалежності. Думав, мітинг. Аж ні: прощання з бійцем, загиблим на фронті. Родичі, схилені над труною, шереги побратимів, прапори. Вічний Тарас Компаніченко – в камуфляжі й із кобзою. І ті ж самі відчуття – десь поряд, десь за печерськими пагорбами, за обрієм, закритим Жовтневим палацом і висоткою готелю "Україна".

Тоді, в лютневі майданні дні, десь звідти тяглися дими й клубочилися над людним здвигом. З-за горизонту віяло небезпекою, і здавалося, захланний північний сусід десь за горбами приклацував іклами. Загрози витали в повітрі й людських емоціях: ось перекриє газово­нафтовий вентиль – і Україна замерзне в зимі. Ось дочекається завершення Олімпіа­ди – і кине війська. Ось уже ввійшли зелені чоловічки, вони ж "вєжлівиє люді", й анексували Крим. Ось…

Але все це никло в силовому полі надій. Час тоді ніби зупинився й розсунувся. У пролом же пульсувала нова доба, як джерельце на голові немовляти. Ще не зміни, але передзміння. Де нічого не значили якісь надобридлі олігархи, не було жодних президентів – втеклих і ще не обраних, а існування будь-яких політиків приглушувалося димом і гаром, і низовою пристрастю людей, не занесених в Google. "Де результат? Які зміни?!" – кричав мені приятель-опонент. Тоді кричав та й пізніше. А ото, ті люди, що з'явилися ніби з небуття, і є головною зміною. Течії, що роками нуртували під пісним коржем електорату, не помічені зі станцій стеження NASA, з міжнародних круглих столів і крізь анекдотично-шароварну оптику, на Майдані вибухнули новою якістю. Вільними людьми. Власне українським народом. І ця з'ява є значно більшими перемогою й результатом, ніж падіння колоніальної влади.

Нові рани, як казав Євген Сверстюк, застують старі події. Ворог за пагорбами підповз іще ближче. Триває війна, в якій визначається наше існування. У вирву цих подій уже закручено пів світу. Але є ще один гравець. Коли вдарили дзвони Михайлівського собору, за мурами якого знайшли прихисток побиті майданівці, він, не­зримий, оприсутнився чи не найвиразніше. Хоча був завжди. І хтозна, може, послані ним промені, що вганяються в київські кручі, – це також осі, за якими відбувається та невидима кристалізація руху людей, що відчули себе народом? Який ні з майданних площин, ні з України вже нікуди не дінеться.

×