У моєму провінційному містечку відкрили супермаркет. Великий, відомої мережі, а не якийсь там магазинчик, де від супермаркету лише назва. Перші дні його активно штурмували мешканці всього району.

– Півмільйона за день вторгували, – хвалилася знайома, яка влаштувалася туди на роботу.

Ходити у супермаркет забавно – ­зажди зустрінеш того, кого давно не бачив. Он мати доньчиної однокласниці зважує борошно, а он і моя однокласниця Слава. Стоїть на фарші – із червоними запаленими очима. І я замість того, щоб спитати, як мається, бо не бачилися років із 10, випалюю:

– Важко тут?

– Угу, 15 годин зміна – і все на ногах.

Прямую розплачуватися в тяжких роздумах: оце так робота, я б не змогла.

Дівчинка на касі невпевнено бере мою картку, щось тицяє на терміналі. Чека підозріло довго немає.

У нас каса не сходиться на 609 гривень

– Дивно, – кажу вголос, – гроші на рахунку є.

Зрештою розписуюся за свої 609 гривень і виходжу. Вдома отримую СМС від свого банку і очам не вірю: гроші з мене зняли двічі.

Вертаюся. За годину нервувань і розбірок зняті помилково гроші повертають. Удома влягаюся спати, аж тут дзвінок від старшого касира:

– У нас каса не сходиться на 609 гривень. Що пропонуєте робити?

– До чого тут я? Я своє заплатила. А те, що касирка – роззява, то вже ваші проблеми.

Наступного разу йду до супермаркерту з готівкою – не хочу, щоб мене дурили.

– А ти на чек уважно дивилася? – питає мама. – У тебе два батони пробиті. Вони ж так і наживаються на покупцях: з того батон, з того молоко, з того ковбаса. За день можна наторгувати собі пакет продуктів.

Знову переконуюся, що це робота – не для мене. Точно б так не змогла.

×