Щоранку я виходжу снідати на балкон, щоб дивитися в далечінь. Оку нема куди впертися, бо за горами знову гори, а над ними – неба синь, ніяких міських стін – Божа благодать. Говерла й Петрос як кінцеві точки на горизонті фіксують сьогоднішню картинку світу. Зі звуків лише шурхіт листя, гавкіт і кукурікання. Може, якась сорока заскрекоче.
У Карпатах не виють сирени, тут ходять у ліс по гриби й афини, не боячись наступити на міну чи нарватися на розтяжку. Тому спершу здається, що для тутешніх війни нема. Ну як? Є, але як далеке марево. Десь чули. Їх радує, що небо Франківська бережуть постійно кілька літаків у повітрі, а навколо Львова – окопи по груди. Отже, можна видихнути.
Усі зайняті звичними справами. Як торік і позаторік, і 100 років тому: селяни косять і сушать сіно, туристи деруться на вершини, корівки терапевтично теленькають дзвониками.
Господиня будинку, в якому ми зупинилися, розповідає про війну в їхньому селі. Усі історії відбулися ще в березні та скидаються на легенди: "Дівчина виклала коло з камінців, стала в нього й дивилася на мобільну вишку. І так три дні. Мовчки. Ми ті камінці розкидаємо, а вона знову кладе". Я сміюся: "Може, вона йог?" Пані Анна категорична: диверсантка. Бо тут так вирішили – й усе.
– Піймали місцевого хлопця, що за 100 доларів хотів підірвати цю ж саму вишку, – продовжує. Чому, хто його завербував – неясно. Але хотів – 100 відсотків. – Туристи поставили штатив і щось фотографували, кажуть: "Гори". Ага, так ми їм і повірили.
Сама пані Анна так злякалася війни, що зібрала речі й думала десь знайти стару колибу й пересидіти там. Але чоловік зупинив, та й біженці повалили. Не могли всіх охочих узяти. Хтось лише ночував, щоб далі рухатися в Польщу, хтось жив по півтора-два місяці й вертався до Одеси чи Миколаєва.
– Сьогодні йду на похорон, – каже у день нашого від'їзду господиня. – Хлопчика вбито з нашого села. Сирота. Щойно відслужив, повернувся додому, і староста: "Йди на фронт". Місяць повоював. І до нас війна прийшла.
1 
1
Комментарии