Дзвонить кума з Франції, її в містечку в долині Луари прийняла подруга.
– Пардон, – каже вона комусь, – я в трамваї, – пояснює мені.
Перші тижні, як виїхала, чудно було чути у слухавці голоси з іншого, мирного, життя. Ще дивніше – бачити на фото й відео квітучі клумби й дерева, коли в нас була суцільна сірість. Кілометрова черга до Ейфелевої вежі, до якої кума з дітьми вирвалася на Великдень. Мирний гомін туристів, як звуки з космосу.
– Кожні 5 хвилин тебе згадую, – говорить кума. – Нарешті покаталася на кораблику по Сені, показала дітям Сорбонну й Лувр.
Потроху обживається в чужій країні: бігає по пайки для емігрантів, ходить на курси французької, знайшла індійський магазин, щоб купити хни для волосся, чекає на посилку з дому з літніми речами, бо там спідниці по 40 євро. Порпається на городі. Франція – дуже дорога країна, тому насадила овочів.
– Земля – саме камінюччя, але щось нещасне росте.
Згадую її помідори з дачі під Києвом – бадилина завтовшки з палець.
Оце дзвонила днями: хоче наприкінці літа повертатися. Сину в 11-й клас, чоловік тут сам.
– Прогнозують бої важкі в липні й серпні, – кажу.
– Ти що, я ж усе розрахувала! – голос такий, що за серце хапає.
– Ну, може, й раніше їх поженуть, – заспокоюю. – Але, може, тобі доведеться там затриматися.
Вона не хоче цього й чути. Та наступного дня каже, що записалася ще на двоє курсів французької. Без знання мови на роботу в їхньому регіоні беруть лише на виноградники. А кума – раціоналістка.
3 
1
Комментарии