Сиджу в автобусі, а з мене не зводить очей хлопчина із лагідними, як у слухняного пса, золотисто-карими очима. Між нами різниця років 12. І де він, чи такі як він, були, коли я входила у свої 20? Ясно, що такі хлопці є завжди, тільки тоді я вважала їх сцикунами і дивилася в бік старших. А торік уперше зауважила такого малолітку.
Їхала з Кіровограда і, щоб згаяти 5 годин, дивилася "Іронію долі". І тут погляд – довгий-довгий і ніжний. Тільки в певному віці починаєш такі погляди вихоплювати з натовпу. А тут він прямо біля мене, на сидінні через прохід. Хлопець ніяковів, червонів і тільки, коли до мого міста лишилося хвилин 40, раптом сказав:
– Дай телефон.
Я засміялася. Діма пересів до мене. І за кілька десятків хвилин розказав, що сам із Херсона, його родина розводить і продає свиней, а він – моряк, їде до Києва в якесь там посольство, бо йому скоро в плавання. Він знову попросив номер телефону, і я не втрималася:
Я кожну твою зморщечку пам'ятаю
– Скільки тобі років?
– 22.
Я знову засміялася, але номер дала.
І ось він дзвонить спершу з Херсона, а потім уже з Китаю і називає мене милою і коханою. Говорить:
– Я кожну твою зморщечку пам'ятаю.
Діма хоче познайомити мене з мамою. Кажу, що навряд чи вона зрадіє, бо за вісім років я увійду в її вік.
– Ти й тоді будеш гарною, – відповідає. І додає, – Я хочу посвататися.
Коли наступного разу Діма телефонує, здається, з Кореї, я прошу відповісти на дзвінок сусіда й сказати, що мене нема. Тактика спрацювала. Діма більше не озивався.
А я знову в автобусі й знову ловлю погляд, отой золотисто-карий. Хлопець нахиляється вперед, і мені видно його засмаглу юнацьку спину. Я знаю, що могла б полюбити ту спину й ті очі надовго, може, й назавжди. Але відвертаюся до вікна.
1 
1
Комментарии
26