- Ти розумієш, ті, хто мене "слухають", уже сміються з нас? - пише бой-френд есемескою.

- Та мені все одно, хто нас слухає, - відповідаю.

Хоча мені не все одно, а скоріше смішно. Ну кому цікаві телефонні розмови двох навіжених людей?

- Я знаю, що тобі все одно! - істеричить він у відповідь.

Подружка розповіла про свій досвід. Її колишній кавалер, бізнесмен, мав дев'ять мобілок і 15 сім-карт, які періодично міняв. Одного разу вони скасували побачення тільки через те, що хтось підозрілий крутився під під'їздом. Я сміюся з цієї історії. Але одразу пригадую друзів, яким неможливо додзвонитися, бо вони міняють номера мобілок ледве не щотижня.

- Навіщо вам п'ять телефонів? - питаю знайомого політика.

Сусід-алкаш зразу їх вичислив - хлопці з органів

- Ну, ці два - для розмов. Цей - теж. А ці, недорогі, самі розумієте - поговорити й викинути.

Я киваю головою, що розумію. Але насправді - не дуже. Бо звичайній людині важко збагнути, як воно жити з думкою, що за тобою весь час стежать. Чи, принаймні, тобі здається, що стежать. Чи все-таки стежать?

Днями зустрічаю на мітингу одного опозиційного політика. Політик не типовий, бо небагатий.

- Дуже часто бачу під вікнами ті самі машини, - довірливо стишує голос. - Примелькалися. Сидять на лавочці цілий день. Сусіди їх бачать. Приходили й розпитували бабусь, чи я не приводжу додому проституток, чи бувають оргії. Сусід-алкаш зразу їх вичислив - хлопці з органів. Тримали в руках по пляшці пива, але не зробили й ковтка.

Я співчутливо кивнула і цьому. Потім іду додому й згадую, що є дуже маленькі й непримітні камери - як сережка у вусі. Ніколи не здогадаєтеся, що вона встановлена десь у вашому авто чи визирає з кишені приятеля. А ще як легко підібрати пароль до чужої електронної скриньки, Facebook'у чи Skype'у. І вже перед дверима мимоволі півобертом зиркаю за спину - чи не йде хто позаду?

×