– С Новым годом! – кричать на вулиці щасливі люди серпневого вечора 2014-го у Донецьку.

Після тижневої відсутності дали світло. Дивлюся з балкона вниз – дехто почав запалювати бенгальські вогні. Інтернет з'явився, але новини читати страшно.

Коли почався Іловайськ, я була в Донецьку і не знала, що відбувається на фронті. Тижнями сиділи без світла, інтернету, води. Магазини позакривалися, продуктів майже не було. Грошей – теж. Знайшла на кухні стару картоплю, одну морквину й сухарі. Зварила суп. Коту доводилося купувати тільки сметану, бо корм не привозили.

Ввечері світло вимкнули знову. Ми з подругою сиділи в мене на балконі, пили вино і дивились, як "фосфорні" снаряди освітлювали ніч. Не знали, чи прокинемося вранці, але збиралися піти на пробіжку.

– Завтра бігаємо? – каже вона, відкушуючи шоколадку.

– Угу, о шостій ранку, як завжди, – відповідаю і дивлюсь, як освітлювальні снаряди стають схожі на білі феєрверки.

Почали стріляти "Гради", й подруга побігла додому. А я залишилася зі своїм зоопарком. Із тваринками сиділи у ванній і тремтіли від кожного вибуху. Здавалося, переживаю найстрашніше.

А в той час в Іловайську вже гинули українські ­військові. Я не знала цього. Сиділа і ламала голову, чому нас досі не звільнили.

У серпні 2014-го час у Донецьку зупинився. І тепер розумію, чому: після Іловайська наша армія від атаки перейшла в оборону.

×