- Где ты была? - питає моя сусідка по кімнаті в санаторії на Миргородському курорті на Полтавщині.

- У місті, - кажу.

- Вроде я понимаю - что такое "в мисти", - без жодного роздратування знизує плечима вона.

70-річна Галина Василівна понад 50 років прожила в Донецьку. Родом із Росії, із села у Костромській області. Важко збагнути, як можна не розуміти слів, півстоліття живучи нехай і в російськомовному середовищі, але ж в Україні.

-Я иногда иду в Донецке и думаю - почему они в центре города поставили пекарню. А мне объясняют, что это парикмахерская.

До кінця відпочинку вона вивчила одне українське слово

Із Галиною Василівною ми не сперечалися. Про політику не говорили, по телевізору вона дивилася переважно талант-шоу, а розповідала більше про свого покійного чоловіка-шахтаря. До кінця відпочинку вона вивчила одне українське слово: "лікувальний". А перед від'їздом аж сплакнула трохи - так шкода їй було розлучатися.

Мені згадалася інша історія, теж курортна - із Трускавця. Там моєю сусідкою була москвичка Валентина Іванівна. З нею мені доводилося говорити російською - винятково з почуття гостинності. І от якось вона каже:

- У вас язык какой-то корявый. Ну что это за слово: "взуття". Одно какое-то "зю-зю-зю-зю".

Мене то зачепило. В емоціях я прочитала коротку лекцію про милозвучність української мови і таке інше. Кожен із нас залишився при своїй думці, звісно. Але відтоді наші взаємини дали тріщину, напруження відчувалося. Та в один момент мені полегшало, я почувалася відомщеною. Моя московська сусідка після клізми не встигла добігти до туалету в номері. Випрані штани і білизна до вечора сохнули на балконі.

×