Троє на полиці

У вагоні нас майже порівну — сім'ї з маленькими дітьми й веселі компанії в передчутті відпустки. У нашому купе ми в меншості. Заходимо з донькою, троє на полиці розчаровано протягують: ди-ти-и-на! Уже й не дивуюся.

— У-тю-тю! Я дядя Юра, — складає "козу" із двох пальців кремезний чоловік у майці. Знайомить:

— Це кум Гриша. А то — тьотя Свєта.

— Она же у вас хорошая дєвочка? Выспаться получится? — цікавиться тьотя Свєта, нарізає ковбасу, до неї сир, огірки й помідори. Викладає творчо на пластик.

Хотілося б вірити у те ж. Але на столику з'являються три "Оболоні", пляшка горілки й "Живчик". По тому кум Гриша робить: "Алє-оп!" і дістає звідкись пляшку віскі.

— Ми будемо тихо, но скучно не буде, — підморгує дядя Юра. Сприймаю за погрозу.

Одинадцята, ми не спимо. Слухаємо, як дзенькають склянки й хрумтять ­огірки.

За північ. Тьотя Свєта простягає бутерброд із майонезом:

— Угостітє дочєньку!

Я відмовляюся, вона ображається.

Біля першої донька вже сопе. Хтось торкає мене за плече:

— Слухай, ти ж волинянка? Наливки з нами бахнеш? А шо дитина? Я ж дитині не предлагаю!

Дядя Юра облизує пальці після копченої курки:

— Тьоща, конєшно, сука, але наливку робить класну.

О другій вони вкладаються. Я не сплю. Дослухаюся, як метається по полиці кум Гриша, щось белькоче. Хоч би не впав. Тьотя Свєта хропе, як трактор, посвистує. Двічі пориваюся стягнути з неї ковдру. Стримуюсь. Дядя Юра схоплюється з полиці щопівгодини. Рвучко прочиняє двері купе, бо спекотно. За півгодини так само різко закриває їх — змерз.

О п'ятій не спимо всі — кум Гриша гепнув із полиці. Дістаю перекис і серветки, а дядя Юра — почату пляшку.

О шостій прибуваємо. Тьотя Свєта тішиться:

— Чудний рєбьонок, вообще безпроблємний!

×