Поміж Хрещатиком і Бессарабкою у вихідні снує літня жінка, пропонує щось купити з рук.

— Доця, візьми тапочки, — зненацька тицяє в руки пару готельного взуття. — За копієчку! Виручи.

Я відмовляюся й пришвидшую крок.

Наступного дня вона стоїть там же й простягає пачку крабових паличок. Або шкарпетки. Або крем для рук "Альонка". Щоразу міркую, який товар жіночка збуватиме цього разу. Ніколи не ­вгадую.

З вікна кав'ярні на Бессарабці зручно спостерігати, як вона полює на людей, зненацька вискакуючи у них під носом зі своїм хитрим товаром "за копієчку". Хто зупинився, аби виручити стареньку, той попався. Чотири яблука в кульку або банка консервованої кукурудзи коштує значно більше, аніж у дорогих місцевих ­магазинах.

Часом від жінки задкують іноземці, що вийшли з покупками з магазину Roshen і мали необережність розслабитися під весняним сонечком. Складно зрозуміти, навіщо тобі здалися крабові палички за ціною кілограма м'яса. Особливо, якщо ти в чужій країні.

Колись колега-журналістка вирішила поцікавитися у бабці, що просила "копієчку" під храмом Святої трійці у Луцьку, чи вистачає їй на життя. І чи правда, що вона купила дітям по квартирі в обласному центрі, кілька років просячи милостиню під церквами. Старенька вдала, що питання не зрозуміла.

А зранку до редакції під'їхав дебелий дядько на джипі й, шморгаючи носом, сильно просив і переконував, щоб не чіпала його мами. Бо вона чесно відсиділа кожну копієчку.

×