— Нежданчик, да?
Доки я намагаюся зачинити важкі залізні двері до під'їзду, він встромляє черевика у шпарину. Я не така швидка — у руці сумка з продуктами, в другій — документи. Повертаю голову — круглолиций хлопчина з рожевими щоками, ретельно прилизане немите волосся.
— Ви з якої квартири? — безцеремонно киває.
— А в чому справа? — цікавлюся.
Він не відповідає. Натренованим рухом розщібає куртку, з внутрішньої кишені виловлює "корочку". На кілька секунд незворушно затримує документ на рівні моїх очей. Так же різко забирає. Жест відпрацьований до автоматизму.
Здогадуюся, що то міліціонер. Засмальцьована обкладинка не дала розібрати звання.
Закидаю сумку на плече, поволі піднімаюся сходами. Він не відстає.
— Розумовський вам хто? — запитує швидко, беземоційно. Доки напружую лоба, відповідає сам: — Сусід ваш, ну, згадуйте!
Здогадуюся, що Розумовські живуть над нами. У двох інших квартирах — студенти й самотня бабця.
— Щось сталося? — цікавлюся. Хлопчина ігнорує питання.
— Ви маєте знати, ви — сусіди! — каже з натиском. — Пригадуйте, він чувак такий конкретний.
— То може, він там, де зараз усі конкретні? — розмова починає нервувати.
— Це де?! — безцеремонно хапає мене за рукав. Я висмикую руку.
— У зоні АТО, як ваші колеги!
— Наших там нема, краще вже рапорт на стіл. Міліція з народом, ви ж самі хотіли, — він регоче, аж вібрують рум'яні щоки.
На четвертому зупиняюся біля своїх дверей. Хлопчина піднімається вище. Доки, задихана, шукаю ключі серед розгардіяшу в сумці, він спускається донизу.
— Не відчиняють, — цідить крізь зуби, спльовує у проліт. Погляд уже не такий зухвалий.
Знизую плечима:
— Нежданчик!
1 
1
Комментарии