Юра дзвонить зранку, сопе в трубку й питає, як погода. Питання про погоду ігнорую. Питаю, що сталося. Юра сопе ще дужче, але зізнається — у нього протікає труба на кухні. А в двері вже стукають сусіди. Відкривати чи ні? А ще питає, чи вмію готувати борщ і де береться тертий буряк. Даю експрес-настанови, паралельно шукаю телефон у Юрин жек.

І так уже півроку. Юра — племінник моєї подруги. Йому трохи за 20. Переселився до Києва, коли спалахнув Донбас.

— Оля, придивися. Він дитина кмітлива, але вперше у столиці, — дзвонила й непокоїлася подруга. Відтоді почалося моє нове життя.

— А скільки моркви треба в суп? А різати чим? А порізану продають? Ладно, я пішов у "Макдональдз" — Юра дзвонив щодня по п'ять разів. Трохи менше дзвонила подруга.

— У Юри проблеми. Можеш позичити грошей, щоб дотягнув до понеділка? — усі дзвінки були схожі.

Юра заходив, брав конверт, питав, як запікати м'ясо в горщечках. Слухав у піввуха. Виходив веселий. В "Інстаграмі" за годину постив фото — тарелі м'яса зі стейк-ресторану. Із горщечками не впорався.

Наступного дня Юра у грузинському ресторані. Пише відгук: "Хачапурі хороші, чахохбілі отлічні, лобіо може бути". Хвилююся, чи вистачить Юрі грошей.

Ось уже з місяць його не чула.

— Дівчину має, — хвалиться подруга. — Столична, живуть разом. Мовляв, тепер дбає про нього. Може, супу якогось зварить, тепер не пропаде.

Раділа б, якби не "Інстаграм".

Юра знову постить ресторанні обіди й вечері. На більшості фото — ще й зеленоока брюнетка з хорошим апетитом. Відкладаю у конверт невелику суму для Юри. Чекаю, коли прийде та кмітлива дитина.

×