– Не люди, а гієни. Як потрібна була допомога – у норах сиділи. А тепер налетіли, – говорить Олексій.
Він – сирота. 2015-го поховав тітку Ольгу. Кілька років доглядав за лежачою родичкою. Після її смерті лишився жити в трикімнатній квартирі.
– До того знімав кімнату в гуртожитку. Тітка в останні дні хотіла переписати квартиру мені. Чоловік давно помер, дітей не мала. Не встигла, – каже Олексій. – Думав подати документи на спадщину й офіційно стати власником. А за два тижні після похорону з Донецька приїхала її троюрідна сестра з чоловіком і двома синами. Кажуть: "У нас війна, пекло. Дозволь пожити". Згодився. Наступного дня, доки був на роботі – поміняли замки у дверях, подали в суд. Хочуть забрати квартиру собі. Мовляв, мають на неї більше прав. Я питав – чого тоді хвора тітка за все життя від вас допомоги не дочекалася? Регочуть: ми біженці, суд на нашу користь прийме рішення. Вернувся в гуртожиток.
Суд визнав спадкоємцем Олексія. Однак родичі з помешкання не виїхали. Подали позов в Апеляційний суд. Після програшу – в Касаційний. На засідання Олексій не ходив. Його мобілізували.
"Мій адвокат їм життя не дасть. Усі заощадження в нього вклав", – писав спільним знайомим із зони АТО.
Тиждень тому подзвонив:
– Нарешті вирішив проблему. Всі суди на мій бік стали, однак ця рідня не виїжджала. Хотіли в якісь європейські інстанції подавати. Погрожували: "Якщо сюди Росія прийде, тебе на стовпі повісять". Я подзвонив побратимам. Виламали двері й викинули всіх. Пояснили, як треба поводитися. Живу нарешті у своїй квартирі. Щасливий.
– А донецьких не шкода? – питаю. – Все-таки рідня.
– Ні. Сепаратисти заслужили
Комментарии