– Твоя страна – Украина. Но родной язык – русский. Никогда не бойся про это говорить, – каже чоловік 6-річному сину на дитячому майданчику в Оболонському районі Києва. Після того як малий не зумів познайомитися з українськомовним ровесником.

– Погано розумію тебе, – відповів одноліток і потягнув матір на сусідній майданчик.

– Задолбали эти патриоты, – чоловік підходить до знайомої пари, яка п'є пиво на лавці біля гойдалок. – Как это в наше время не знать русского? Киев десятилетиями на нем говорил. А теперь пытаются всех переломать. Учу ребенка быть самим собой. Все четко: русский – родной. Но Украину люблю.

– Все правильно, – відповідають знайомі в унісон і схвально кивають головами. – Страна двуязычная. Нужно, чтобы человеку давали выбор, на каком языке говорить. Ломать через колено нельзя.

– Історія давня як світ. Живеш десь у селі, а як перебираєшся в місто – одразу стаєш "русскоговорящим". Сам такий був, – каже знайомий полтавець Роман, якому переповідаю історію. – Переїхав у місто з райцентру. До 5-річчя сина балакав російською.

Розпитую, як перейшов на українську.

– Із кумом гуляли з дітьми на майданчику. Поруч жінка українською говорила з сином. Товариш пожартував: "Сразу видно селючку". Вона почула: "Ми 10 років у Нью-Йорку живемо. В Полтаву прилетіли до бабусі на канікули". Нас перемкнуло. Стали розпитувати, як переїхала і які документи збирала. Відповіла, що нічого в нас із США не вийде.

– Пояснила чому?

– Так. Сказала, якщо рідної мови не знаєте, то англійської не потягнете. Почувався дебілом

×