– Головне, що живий буду. А на розмови про зраду начхати, – говорить Олексій.
Три роки тому він виїхав до тітки в російську Перм. Злякався, що як офіцера запасу мобілізують і відправлять у зону АТО. Повістка прийшла за кілька місяців. Потім – ще одна. До батьків кілька разів навідувалися військові з поліцією. Казали, сина подадуть у розшук. Але Олексій не повернувся. У Росії родичі допомогли влаштуватися консультантом у магазин побутової техніки, забезпечили житлом.
– Усе правильно син робить. Я пройшов афганську війну. Не хочу, аби він подібне бачив, – казав із півроку тому батько втікача Микола Олексійович. – Як би не було, а в Росії спокійно. З документами в нього порядок. Може навіть на громадянство претендувати, бо моя жінка – корінна росіянка. Майже вся її рідня – там. Отримає і забуде про це АТО, як страшний сон. І нічого, що розшукують. Просто в Україну не їздитиме, й усе. А ми регулярно будемо навідувати. Всі у виграші.
Три тижні тому в матері Олексія стався інсульт. Пролежала два тижні в лікарні. Померла в реанімації. На похорони приїхала рідня з України, сестри покійної з Росії та Білорусі, навіть однокласники. Не було тільки сина.
– Йому батько казав, що мама, скоріше за все, помре. Ще як тільки вона потрапила в реанімацію. Лікарі давали погані прогнози. Не просив приїхати, але по ньому видно було, що дуже хотів цього, – каже троюрідна сестра втікача Валентина. – Я з братом по Skype зв'язалася. Кажу: "Приїдь. Мати твоя помре з дня на день. Попрощайся".
– А він що? – питаю.
– Сказав, що їй уже не допоможеш, а його можуть арештувати. Свобода дорожче
2 
1
Комментарии