– Ще рік без роботи сидітиму. Грошей – кіт наплакав, з чоловіком як бомжі живемо. Та що я зроблю, коли дитину нікуди діти? – каже Світлана.
Два роки тому вона з чоловіком Ігорем і 12-місячним сином Сергієм переїхали до столиці. Винайняли однокімнатну квартиру. Ігор працює в будівельній фірмі. Коли дитині виповнилося 3 роки – вирішили віддати в садок. Світлана обійшла з десяток у трьох районах міста. Усюди – відмовили. Хоча малий півтора року стоїть в електронній черзі в кількох закладах.
– Дзвоню, запрошують на співбесіду. Починаю говорити – директори перебивають і кажуть, що нічим не поможуть, – розповідає Світлана. – Вже і гроші тицяла – 3 тисячі гривень. Починали пояснювати: це у вас в провінціях так заведено, а в нас – усе по-чесному. Хочете у садок – ждіть черги. Або ведіть малого у приватний заклад. Розумні які. Там тисяч 5 на місяць віддавати треба. Стільки ж за оренду квартири. І вийде майже вся зарплата чоловіка.
За кілька днів гуляю з 2-річною донькою на дитячому майданчику. Історію переповідаю чоловіку, що грається з 3-річним сином.
– Зразу видно, що у твоєї подруги київської хватки немає. Ми 2 тисячі витратили й у садок влізли, – каже. – Треба знайомитися з батьками дітей, які вже ходять у заклад. Тоді йдеш до завідувачки й кажеш, що прийшов за їхньою порадою. Начальник розуміє, що ти – свій. Дає список, що купити у садок: фарбу, шпалери, лінолеум. От і вся процедура. Радянський метод тицяння грошей у столиці не актуальний. Хай потроху, але таки йдемо в Європу.
1 
1
Комментарии