Щоб запустити українське кіно, треба знімати 50 фільмів на рік, радить автор голлівудського бестселера "Історія на мільйон" Роберт Маккі.
11–14 жовтня він провів у Києві 32годинний семінар для сценаристів
Які сценарії сьогодні легше продати: з хепіендом чи без нього?
– Не так важливо, щасливий фінал чи трагічний. Головне, щоби він задовольняв глядача. Свої лекції завершую показом "Касабланки" – вона змушує плакати людей з усього світу. "Читець" – надзвичайно красива стрічка. "Хрещений батько2", "Небезпечні зв'язки", "Війна сімейства Роуз" мають трагічні кінцівки, але такий фінал дуже логічно виглядає в тих сюжетах. Про хепіенд мріють тільки діти. Дорослі чекають побачити у фільмі правду.
Якось ви сказали, що режисери мають припинити займатися мистецтвом заради мистецтва, а почати знімати справжнє кіно. Що таке "справжнє кіно"?
– Історії про життя. Не кіно про кіно, яке розважає хіба кінокритиків. Узагалі, із середини ХХ століття всі форми мистецтва вичерпали себе. Джон Кейдж написав музику з тиші та шуму. Творами живопису називали зафарбовані одним кольором полотна. Далі вперед уже нема куди рухатися. Сьогодні митці обрали шлях назад – до старих майстрів. Переглядають фільми Ґодара, класичний живопис. У Європі режисери масово вдаються до канібалізму – адаптують літературні твори до широких екранів. Це забирає вдвічі менше часу, ніж розробка оригінальної історії. Але такі сценарії виглядають штучно. Бо твір необхідно перевідкрити, а до цього не завжди докладають зусиль.
Марк Твен казав: "Хто розповідає історії, той володіє світом". Як це діє в кіно?
– Коли ми обмінюємося досвідом через мистецтво – життя стає зрозумілішим. Історії – це метафори життя.
Але існує багато порожніх історій, побудованих за кліше. В кожній грьобаній стрічці з Франції обов'язково є або музикант, або художник. Коли кілька тижнів тому читав там лекції, запитав: "Невже ви не знаєте інших професій?" Це – нарцисизм. Голлівуд має свої кліше – 3D, видовищність, спецефекти. Нещодавно переглядав фільми з України та Росії. Майже в кожному – війна та поїзди. Друга світова дуже драматична, але ж не треба так зациклюватися.
Що порадите українському кіно?
– 10–15 картин на рік замало. У вас щотижня має виходити нова стрічка. Тільки тоді будуть постійно зайняті сценаристи, режисери, оператори. Доки не виробите свою унікальну стилістику фільмів, Україна залишатиметься на задвірках світового кіно.
Які українські фільми ви дивилися?
– "Аврора", "Мамай", "Той, Хто Пройшов Крізь Вогонь". Останній – теж війна і поїзди.
Нові технології допомагають сценаристам чи скоріше заважають?
– Технології розв'язують їм руки. Адже все, що вони можуть уявити, – може бути втілене. Але є зворотний бік – за ефектами і картинкою на історію людини вже бракує екранного часу. 3D існувало, ще коли я був дитиною, в 1950х. Весь сюжет таких стрічок полягав у тому, що на глядача постійно щось летіло: списи, каміння, ягоди. Стереоефекти не зробили фільми реалістичнішими. Коли дивимося двовимірну стрічку, третій вимір ми уявляємо автоматично. У ЗD глядач зосереджений на самому ефекті, а не на реальних подіях. Це відволікає від суті. Єдиний сенс у 3D зараз – зібрати побільше грошей.
Існує закономірність – з появою нових технологій виникає купа поганих фільмів. Так було з переходом кіно до звуку, кольору, з вузького до широкого екрана. Щоразу накочувалася хвиля поганих стрічок, аж доки методику належно не освоять.
Популярності набувають сиквели. Чи свідчить це про кризу ідей у Голлівуді?
– Ні, їх знімають дуже давно. Це наслідок появи персонажів, які не вичерпуються за один фільм. Яскравий приклад – три частини "Хрещеного батька". Головний герой Майкл Корлеоне – надто складна постать, щоб про нього можна було розказати в одній стрічці.
Сьогоднішній формат фільму у 2 години – надто короткий. Кіно майбутнього – це серіали. Серіал "Клан Сопрано" (виходив у 1999–2007 роках. – "Країна") налічує 88 годин, і це виправдано. Цього потребували і герої, і глядачі.
Думаю, з часом телебачення і кіно відійдуть на задній план. Усі матимуть спеціальні пристрої для перегляду відеоісторій. Нескладні, їх носитимуть із собою. Історії триватимуть від кількох хвилин до десятків годин. Але щоб зняти таку безмежну кількість фільмів, необхідно створити багато сценаріїв. У письменників надзвичайне майбутнє. Стиль ставатиме дедалі менш важливий, ваги набиратиме зміст.
Сучасні глядачі часто не можуть дивитися фільмів понад 2 години. Їм ближчий формат 10хвилинного ролика на YouTube. Як прискорення темпу життя впливає на кіно і на глядача?
– Раніше оповіді були розлогі, стрічки – наповнені емоціями. Зараз багато історій перетворилися на картинку, часто безсюжетну. Наприклад, ролики, в яких хтось зняв свого собаку. Змінилися пропорції між змістом і тривалістю розповіді. Але якщо зміст насичений, то від картини не відриватимуться й сотні годин.
Багато років син повторював: "Ти маєш переглянути серіал "24". Врешті, я купив диск із одним сезоном, 4 години. Увімкнули його з дружиною о восьмій вечора, і вже опівночі я був готовий пограбувати магазин, щоб дістати наступні серії. Так само почуваються всі, хто безперервно дивляться телесеріали.
Раніше режисери починали з серіалів, а потім йшли у велике кіно. Чому зараз навпаки?
– Серіали дають змогу показати складніші образи та колізії. Наприклад, двоє спочатку кохають одне одного, потім ненавидять, потім знову кохають. Зазвичай над сценарієм до серіалу на 50 годин працюють 8–12 осіб. Персонажі розподілені рівномірно між сценаристами. Продюсери наймають режисера, який має свободу обирати напрямок розвитку історії. За його наказом сценаристи вносять правки в сюжет. Але головний критерій для режисера – популярність серіалу. Він лишається на своїй посаді доти, доки продаються його серії.
Усі найкращі сценаристи Голлівуда сьогодні працюють на телевізор. Там можна заробити більше, ніж у кіно. Зараз у США золота ера телесеріалів. Мої улюблені – "Правосуддя Декстера", "Двоє" та "Вгамуй свій ентузіазм". Більше не дивлюся, а то взагалі не виходив би з дому.
Коли була золота ера кіно?
– Приблизно з 1950х до середини 1980х. Після Другої світової і до кінця 1960х попереду у світовому кінематографі була Європа – "Нова хвиля" у Франції, неореалізм у Італії. Тоді кіно було найзручнішим інструментом для розповіді історій. Зараз у цьому лідирують серіали. Ознака старіння кіно – все менше уваги дістають герої й усе більше – предмети. Тоді як телебачення розказує виключно про людей.
"Боб, будь чоловіком – бреши"
Що радив Роберт Маккі на семінарі "Історія на мільйон" у Києві
Давайте глядачу те, що він хоче, але не так, як він цього очікував.
Найважче – це фінал. Доки ви його не дісталися, все інше – це була друкарська практика.
У сценарії художнього фільму має бути 40–60 подій, де з героями відбуваються значимі зміни. У виставі – менш як 40. У романі – понад 60.
Ви маєте спілку письменників? Вона страйкує? Тоді це не спілка, а так, групка. У США гільдія письменників страйкує кожні 10 років. Без причин. Щоб показати, як це може паралізувати кіновиробництво. Нагадуємо це раз на 10 років. Усі лякаються.
Найкращі ліки від письменницького ступору – дослідження. Якщо ви не можете більше писати, варто йти не до психолога, а в бібліотеку.
Смак – це головне. Завжди думав: "Хто купує тих скляних жирафів і решту мотлоху?" Бачив такі в заміських будинках мільйонерів на пенсії. Із особливим захватом показували свою колекцію іграшкових панд. Смак за гроші не купиш, він – вроджений.
Комерційно вдалий фільм – той, який не втрачає грошей. Брати Коени роблять такі.
Серіал "Закон і порядок" виходив 20 років. Його сценарії писали ньюйоркські драматурги. Про кожного героя складали товсту книжку, де були зібрані всі його репліки від початку серіалу. Коли до роботи приступав новий сценарист, його змушувати вивчити цю книжку, щоб герой не повторювався.
Жодної політкоректності. У світі є десятки мільйонів людей, які мусять соромитися того, ким вони є. І це буде злочином із вашого боку – не вказати на їхні недоліки. Єдиний обов'язок письменника – казати правду.
Інколи жінки просять: "Відкрийся, покажи, який ти є насправді". Не робіть цього, вона не житиме з плаксивим хлопчиком, що всередині вас. Тато казав у таких випадках: "Боб, будь чоловіком – бреши".
Велика відмінність між історією і життям – з історії ми викидаємо банальності.
Фільм замовляють не продюсери і не аудиторія, а зірки. Зіркам не потрібні гроші. Якщо Джек Ніколсон скаже, що знімає фільм, йому одразу дадуть кілька мільйонів. Зіркам потрібні характери у красиво розказаних історіях. Великі актори не хочуть грати симпатичних персонажів, їм подавай суперечливі ролі.
Найстрашніші злочини у світі здійснили не правопорушники, а влада.
Коли кажуть: "Я вегетаріанець", додаю у відповідь: "Як Гітлер".
Борцям за екологію раджу пожити рік на фермі, щоб зрозуміти справжні стосунки між людиною і матінкоюприродою. Ніяка вона нам не матінка. В гробу вона нас бачила.
Я знаю секрет життя – це пластик. Природа хотіла пластик, але сама його не могла створити. Тому вона створила нас, щоб ми винайшли пластик. Тепер вона задоволена – вся в кульочках, целофані, пластикових стаканчиках. Зараз вона збирається знищити людство – насилає ці всі віруси: ВІЛ, свинячий грип.
99 відсотків написаного вами буде відвертим лайном. Щоб виправити це, треба переписати 20 разів.
Чому ми відкладаємо важливі рішення? Бо за ними слідують зміни. А зміни – те, чого людина боїться в житті найбільше.
П'ять фільмів, які радить подивитися Роберт Маккі
"Касабланка", Майкл Кертіс, 1942
– Касабланка – метафора тюрми. Місто, з якого непросто вибратися. Цей образ режисер підтримує навіть у найдрібнішому – тіні від марокканських ламп та прутів на вікнах і дахах нагадують тюремні ґрати. Це приклад ідеального сценарію. Його найзручніше розбирати на семінарі, щоб показати молодим приклади вдалих сцен, діалогів, конфліктів. Має п'ять сюжетних ліній. Пробував інші фільми, але щоразу повертався до "Касабланки".
"Жадібність", Ерік фон Штрогайм, 1924
– Триденна погоня в пустелі. Один герой переслідує другого, таки наздоганяє його і має вбити. Обидва знесилені. Знімали сцену в Долині Смерті, щодня плюс 50. Режисер майже доконав команду й акторський склад. Нарешті посеред пустелі одному таки вдається стратити суперника. Останнє, що встигає жертва перед смертю, – прикувати себе наручниками до руки вбивці.
"Крамер проти Крамера", Роберт Бентон, 1979
– У цій стрічці є одна з найзахопливіших сцен в історії кіно: мати йде з сім'ї, і батько вперше готує сніданок самотужки. Він невміло розбиває яйця, ставить на плиту сковорідку й одночасно намагається заспокоїти сина, який розуміє, що мати їх покинула. Сценаристам вдалося показати лише через одну цю дію всю глибину психологічного стану обох – сина й батька.
"Причастя", Інґмар Берґман, 1962
– Священик приходить до висновку, що Бога немає. Але продовжує робити свою справу. Адже розуміє, що людям, які ходять до церкви, Бог потрібен.
"Залишки дня", Джеймс Айворі, 1993
– Сценарій за романом японця Кадзуо Ісіґуро написала Рут Правер Джабвала – одна з найкращих у світі авторок. Народилася в сім'ї польських євреїв, які втекли до Німеччини від більшовиків. 1939го змушені були перебратися до Великої Британії. Згодом вийшла заміж за індійця, тому має прізвище Джабвала. Англійська – це її п'ята мова, але важко знайти кращого стиліста за Рут. Двічі отримувала "Оскар" як сценарист.
2 
1
Комментарии
3