"Я намагався не передбачити майбутнє, а застерегти від нього" - Рей Бредбері

 

"Усе, що робиш, має подобатись. Інакше нічого цим займатися" - Рей Бредбері, 91 рік, письменник­- фантаст

Я став письменником, щоб утекти від безнадії та відчаю реального світу. Я увійшов у світ надії, створений власною уявою.

Батьки ніколи мені не забороняли писати. Вони зрозуміли, що я – божевільний і що Господь захистить мене.

Письменники пишуть, бо відчувають потребу, щоб їх любили.

Після того як почав писати серйозно, зробив найбільше в житті відкриття: я – правий, а той, хто не погоджується зі мною, – ні. Як чудово збагнути: нікого не слухай і завжди йди власним шляхом.

Наукова фантастика – це мрія. Щоб заселити Космос, перебудувати наші далекі від ідеалу міста, розв'язати будь­які проблеми, ми повинні вигадувати майбутнє.

Мої "Марсіанські хроніки" стали популярні завдяки випадку. Влітку 1950 року я зустрів журналіста Крістофера Ішервуда. Щойно вийшла моя книжка. Я схопив із полиці примірник, поставив автограф і дав йому. За два дні він телефонує: "Ви розумієте, що написали?" Я запитав: "І що ж я написав?" Крістофер запропонував прочитати його огляд у Times. Ця захоплена рецензія перевернула моє життя – книжка моментально очолила списки бестселерів і друкується досі.

Скільки паршивих романів понаписувано з добрим наміром! Якщо ви скажете, що пишете книжку, або знімаєте кіно про те, як лісоруб передумав рубати дерево, я цього ні читати, ні дивитися не буду.

Я намагався не передбачити майбутнє, а застерегти від нього.

Небезпечна як тиранія більшості, так і тиранія меншин. І ті, й інші хочуть тобою керувати. Перші кажуть робити завжди те саме. Що кажуть другі, видно з їхніх листів: студенткам із Вассарського коледжу давай більше фемінізму в "­Марсіанських хроніках", а афроамериканці хочуть бачити більше темношкі­рих у "Кульбабовому вині". Моя відповідь для обох одна­кова – згиньте! До біса всіх, хто береться радити мені, як писати.

Не пишу про еротику. Немає сенсу писати про це, коли власне статеве життя в нормі.

Ми з Меггі одружилися 60 років тому. У нас не було грошей. ­Два роки винаймали крихітну квартирку у Венісі, поряд із бензозаправкою. Там на стіні висів мій перший телефон. Власного телефону ми не мали. Але була любов.

Є дві раси людей – чоловіки й жінки – хоч би що вам говорили феміністки. Чоловіки читають фантастику, щоб будувати майбутнє. Жінкам це не потрібно. Вони і є майбутнє.

Не люблю інтернет і мультимедіа. Головне – навчити ­письму і читанню. Люди говорять про інтернет як про творчий інструмент письменника. Я кажу: дурниці. Годі теревенити з усім світом, займися справою. Білл Ґейтс із партнерами дурять нас. Якщо ви помістите мене в кімнату з олівцем і стосом чистого паперу, а навпроти посадите сотню людей за найсучасніші комп'ютери, то я зможу створити щось набагато цікавіше, ніж усі вони разом узяті.

Коли я побачив перші фотографії з Марсу, в мені підстрибував і лементував 12­-річний хлопчик. Тієї ночі, коли "Вікінг" сів на Марс, ми зібралися в планетарії Каліфорнійського технологічного інституту, не спали до ранку. Нарешті на величезному екрані почали з'являтися знімки поверхні Марса. Усі були збуджені – танцювали, сміялися, співали. Близько дев'ятої ­ранку прийшов Рой Тіл із програми новин, підсунув мені мікрофон  і каже: "Пане Бредбері, всі ці роки ви писали про Марс, про його цивілізації та міста. Як ви почуваєтеся тепер, коли всі побачили, що ніякого життя там нема?" Я глибоко вдихнув й відповів: "­Ідіот! На Марсі життя є – подивися на нас. Ми й є ті марсіани".

Не важливо, чи було життя на Марсі. Коли ми поселимося на цій планеті, ми самі станемо марсіанами. Це – найкраще майбутнє для нас. Сподіваюся, це станеться за 50 років. На Американському континенті раніше теж не було нікого, крім індіанських племен. Так і з Марсом. Він зараз порожній. За 500 років стане переповнений людьми. Куди ж нам ще пере­селятися, як не туди?

Трьох моїх дочок зґвалтували і пограбували чорношкірі. Якби я зміг знайти тих виродків, я їх повбивав би.

Мені здається, що всі діти у світі – мої. А оскільки я сам так і не подорослішав, то всі мої книжки автоматично призначені для дітей.

Виростає покоління без мізків – у головах тільки телебачення та комп'ютерні ігри. Вони не вміють читати й писати, а про ­Достоєвського думають, що він – глава російської мафії.

Справді розумних людей неможливо перетворити на роботів.

Я вже не так люблю Гелловін, як раніше. Вранці на Гелловін помер мій друг Федеріко Фелліні. Того вечора я зачинив дім і повикидав усі гарбузи.

Ні разу не керував автомобілем. 16­-річним я став свідком жахливої аварії, в якій загинули шестеро людей. Додому йшов, тримаючись за стіни будинків і стовбури дерев, а отямився через кілька місяців. Автомобілі – найнебезпечніша зброя нашого ­суспільства. Вони вбивають більше людей, ніж гине на війні.

Раніше панічно боявся літаків. Але після того як водій віз мене Флоридою три жахливих дні й у машини спустило друге колесо, на мене зійшло одкровення. З небес я почув гучний виразний голос: "Літай, дурню, літай!"

Я набираю тексти на друкарській машинці. Комп'ютер – та ж машинка. Нащо мені дві.

Усе, що робиш, має подобатись. Інакше не треба цим займатися.

Усі мої книжки – це мої діти. Люблю їх усіх однаково. Я не пишу книжки – вони самі пишуться з моєї уяви.

Хотів би поспілкуватися з Бернардом Шоу. Думаю, він – найкращий драматург ХХ століття.

Не можна сприймати себе надто серйозно. Треба грати в життя, грати в інтелект, в ідеї. Тоді люди слухатимуть вас.

Ми всі – машини часу. Час можна побачити на нас і всередині нас. Тому мені так подобається спілкуватися з людьми похилого віку. Я знаю, що зараз натисну його потаємну кнопку, і опинюся в 1900 році або на Громадянській війні. Час – це пам'ять.

Молодим я завжди говорив: не стійте на краю урвища, роздумуючи: що робити далі? Стрибайте і відрощуйте крила в падінні.

90 років – це зовсім не так круто, як я думав раніше. І справа не в тому, що їжджу по будинку у візку, застряю на поворотах. ­Сотня просто звучить солідніше.

Я вірю і в Дарвіна, і в Бога. Це однаково – таїнство. Подивіться на Всесвіт. Він є завжди, йому немає кінця. Сонце породило планети, вони охололи й пішов дощ, і люди вийшли з океану в тваринній подобі. Як мертва матерія вирішила ожити? Не існує жодного пояснення. Наука і релігія повинні йти поруч із таїнством.

Я не вірю в людиноподібного Бога. Не ходжу до церкви.

Коли мені виповнилося 70 і я усвідомив, що багато друзів померли або помирають, раптом зрозумів, що саме тепер мені потрібно працювати якнайбільше. Відтоді я підвищив свою продуктивність.

Маю чотирьох дочок і вісьмох онуків. Моя душа житиме в них. Це й є безсмертя. Це єдине безсмертя, яке мене турбує.

×