вівторок, 12 червня 2012 12:37

"Я намагався не передбачити майбутнє, а застерегти від нього" - Рей Бредбері

Автор: фото: diario.latercera.com
  Рей БРЕДБЕРІ. Народився 22 серпня 1920 року в місті Вокіґан, штат Іллінойс, США. 1934-го родина  перебралася до Лос-Анджелеса. Продавав газети, кілька років жив за рахунок дружини. 
1950-го опублікував перший великий твір – “Марсіанські хроніки”. Після написання  1953 року роману “451 градус за Фаренгейтом” став всесвітньо відомий.
Автор кількох десятків романів. За багатьма його творами зняті фільми. Мав кілька нагород у жанрі наукової фантастики й багато  загальнолітературних премій. Декілька років тому переніс інсульт. Був прикутий до інвалідного візка, але продовжував щодня писати.
Казав, що боїться сучасних технічних досягнень. Не вмів керувати автомобілем, довго не наважувався подорожувати літаком. Усе життя тексти набирав на друкарській машинці.
Американські журналісти назвали Рея Бредбері пророком. У своїх романах він передбачив появу багатьох сучасних технічних пристроїв і явищ: навушники (герої роману “451 градус за Фаренгейтом” носили радіоприймачі-втулки під назвою “мушлі”), соціальні мережі (стіни – суперсучасні телевізори, за допомогою яких герої твору спілкуються на відстані), телевізори з пласким екраном, автомобілі зі штучним інтелектом, банкомати.
Був одружений, мав чотирьох дочок.
Помер у ніч на 6 червня 2012 року в Лос-Анджелесі
Рей БРЕДБЕРІ. Народився 22 серпня 1920 року в місті Вокіґан, штат Іллінойс, США. 1934-го родина перебралася до Лос-Анджелеса. Продавав газети, кілька років жив за рахунок дружини. 1950-го опублікував перший великий твір – “Марсіанські хроніки”. Після написання 1953 року роману “451 градус за Фаренгейтом” став всесвітньо відомий. Автор кількох десятків романів. За багатьма його творами зняті фільми. Мав кілька нагород у жанрі наукової фантастики й багато загальнолітературних премій. Декілька років тому переніс інсульт. Був прикутий до інвалідного візка, але продовжував щодня писати. Казав, що боїться сучасних технічних досягнень. Не вмів керувати автомобілем, довго не наважувався подорожувати літаком. Усе життя тексти набирав на друкарській машинці. Американські журналісти назвали Рея Бредбері пророком. У своїх романах він передбачив появу багатьох сучасних технічних пристроїв і явищ: навушники (герої роману “451 градус за Фаренгейтом” носили радіоприймачі-втулки під назвою “мушлі”), соціальні мережі (стіни – суперсучасні телевізори, за допомогою яких герої твору спілкуються на відстані), телевізори з пласким екраном, автомобілі зі штучним інтелектом, банкомати. Був одружений, мав чотирьох дочок. Помер у ніч на 6 червня 2012 року в Лос-Анджелесі

"Усе, що робиш, має подобатись. Інакше нічого цим займатися" - Рей Бредбері, 91 рік, письменник­- фантаст

Я став письменником, щоб утекти від безнадії та відчаю реального світу. Я увійшов у світ надії, створений власною уявою.

Батьки ніколи мені не забороняли писати. Вони зрозуміли, що я – божевільний і що Господь захистить мене.

Письменники пишуть, бо відчувають потребу, щоб їх любили.

Після того як почав писати серйозно, зробив найбільше в житті відкриття: я – правий, а той, хто не погоджується зі мною, – ні. Як чудово збагнути: нікого не слухай і завжди йди власним шляхом.

Наукова фантастика – це мрія. Щоб заселити Космос, перебудувати наші далекі від ідеалу міста, розв'язати будь­які проблеми, ми повинні вигадувати майбутнє.

Мої "Марсіанські хроніки" стали популярні завдяки випадку. Влітку 1950 року я зустрів журналіста Крістофера Ішервуда. Щойно вийшла моя книжка. Я схопив із полиці примірник, поставив автограф і дав йому. За два дні він телефонує: "Ви розумієте, що написали?" Я запитав: "І що ж я написав?" Крістофер запропонував прочитати його огляд у Times. Ця захоплена рецензія перевернула моє життя – книжка моментально очолила списки бестселерів і друкується досі.

Скільки паршивих романів понаписувано з добрим наміром! Якщо ви скажете, що пишете книжку, або знімаєте кіно про те, як лісоруб передумав рубати дерево, я цього ні читати, ні дивитися не буду.

Я намагався не передбачити майбутнє, а застерегти від нього.

Небезпечна як тиранія більшості, так і тиранія меншин. І ті, й інші хочуть тобою керувати. Перші кажуть робити завжди те саме. Що кажуть другі, видно з їхніх листів: студенткам із Вассарського коледжу давай більше фемінізму в "­Марсіанських хроніках", а афроамериканці хочуть бачити більше темношкі­рих у "Кульбабовому вині". Моя відповідь для обох одна­кова – згиньте! До біса всіх, хто береться радити мені, як писати.

Не пишу про еротику. Немає сенсу писати про це, коли власне статеве життя в нормі.

Ми з Меггі одружилися 60 років тому. У нас не було грошей. ­Два роки винаймали крихітну квартирку у Венісі, поряд із бензозаправкою. Там на стіні висів мій перший телефон. Власного телефону ми не мали. Але була любов.

Є дві раси людей – чоловіки й жінки – хоч би що вам говорили феміністки. Чоловіки читають фантастику, щоб будувати майбутнє. Жінкам це не потрібно. Вони і є майбутнє.

Не люблю інтернет і мультимедіа. Головне – навчити ­письму і читанню. Люди говорять про інтернет як про творчий інструмент письменника. Я кажу: дурниці. Годі теревенити з усім світом, займися справою. Білл Ґейтс із партнерами дурять нас. Якщо ви помістите мене в кімнату з олівцем і стосом чистого паперу, а навпроти посадите сотню людей за найсучасніші комп'ютери, то я зможу створити щось набагато цікавіше, ніж усі вони разом узяті.

Коли я побачив перші фотографії з Марсу, в мені підстрибував і лементував 12­-річний хлопчик. Тієї ночі, коли "Вікінг" сів на Марс, ми зібралися в планетарії Каліфорнійського технологічного інституту, не спали до ранку. Нарешті на величезному екрані почали з'являтися знімки поверхні Марса. Усі були збуджені – танцювали, сміялися, співали. Близько дев'ятої ­ранку прийшов Рой Тіл із програми новин, підсунув мені мікрофон  і каже: "Пане Бредбері, всі ці роки ви писали про Марс, про його цивілізації та міста. Як ви почуваєтеся тепер, коли всі побачили, що ніякого життя там нема?" Я глибоко вдихнув й відповів: "­Ідіот! На Марсі життя є – подивися на нас. Ми й є ті марсіани".

Не важливо, чи було життя на Марсі. Коли ми поселимося на цій планеті, ми самі станемо марсіанами. Це – найкраще майбутнє для нас. Сподіваюся, це станеться за 50 років. На Американському континенті раніше теж не було нікого, крім індіанських племен. Так і з Марсом. Він зараз порожній. За 500 років стане переповнений людьми. Куди ж нам ще пере­селятися, як не туди?

Трьох моїх дочок зґвалтували і пограбували чорношкірі. Якби я зміг знайти тих виродків, я їх повбивав би.

Мені здається, що всі діти у світі – мої. А оскільки я сам так і не подорослішав, то всі мої книжки автоматично призначені для дітей.

Виростає покоління без мізків – у головах тільки телебачення та комп'ютерні ігри. Вони не вміють читати й писати, а про ­Достоєвського думають, що він – глава російської мафії.

Справді розумних людей неможливо перетворити на роботів.

Я вже не так люблю Гелловін, як раніше. Вранці на Гелловін помер мій друг Федеріко Фелліні. Того вечора я зачинив дім і повикидав усі гарбузи.

Ні разу не керував автомобілем. 16­-річним я став свідком жахливої аварії, в якій загинули шестеро людей. Додому йшов, тримаючись за стіни будинків і стовбури дерев, а отямився через кілька місяців. Автомобілі – найнебезпечніша зброя нашого ­суспільства. Вони вбивають більше людей, ніж гине на війні.

Раніше панічно боявся літаків. Але після того як водій віз мене Флоридою три жахливих дні й у машини спустило друге колесо, на мене зійшло одкровення. З небес я почув гучний виразний голос: "Літай, дурню, літай!"

Я набираю тексти на друкарській машинці. Комп'ютер – та ж машинка. Нащо мені дві.

Усе, що робиш, має подобатись. Інакше не треба цим займатися.

Усі мої книжки – це мої діти. Люблю їх усіх однаково. Я не пишу книжки – вони самі пишуться з моєї уяви.

Хотів би поспілкуватися з Бернардом Шоу. Думаю, він – найкращий драматург ХХ століття.

Не можна сприймати себе надто серйозно. Треба грати в життя, грати в інтелект, в ідеї. Тоді люди слухатимуть вас.

Ми всі – машини часу. Час можна побачити на нас і всередині нас. Тому мені так подобається спілкуватися з людьми похилого віку. Я знаю, що зараз натисну його потаємну кнопку, і опинюся в 1900 році або на Громадянській війні. Час – це пам'ять.

Молодим я завжди говорив: не стійте на краю урвища, роздумуючи: що робити далі? Стрибайте і відрощуйте крила в падінні.

90 років – це зовсім не так круто, як я думав раніше. І справа не в тому, що їжджу по будинку у візку, застряю на поворотах. ­Сотня просто звучить солідніше.

Я вірю і в Дарвіна, і в Бога. Це однаково – таїнство. Подивіться на Всесвіт. Він є завжди, йому немає кінця. Сонце породило планети, вони охололи й пішов дощ, і люди вийшли з океану в тваринній подобі. Як мертва матерія вирішила ожити? Не існує жодного пояснення. Наука і релігія повинні йти поруч із таїнством.

Я не вірю в людиноподібного Бога. Не ходжу до церкви.

Коли мені виповнилося 70 і я усвідомив, що багато друзів померли або помирають, раптом зрозумів, що саме тепер мені потрібно працювати якнайбільше. Відтоді я підвищив свою продуктивність.

Маю чотирьох дочок і вісьмох онуків. Моя душа житиме в них. Це й є безсмертя. Це єдине безсмертя, яке мене турбує.

Зараз ви читаєте новину «"Я намагався не передбачити майбутнє, а застерегти від нього" - Рей Бредбері». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути