В армії мене часто піднімали вночі. Я йшов до штабу і на топографічних картах малював стрілки: злет літаків, посадка, завдання бомбового удару. Це означало, вранці приїде зі Львова генерал і будуть льотні навчання. Мапа – основа воєнної справи.
Уявляється й карта нинішньої війни. У центрі – Україна, державні прапорці, солдатики, макети зброї. Лиманський напрямок, Донецький і Сіверськодонецький, Харківський, Слов'янський, Запорізький, Південний – країна вирує, наче долина гейзерів. А по периметру – нові сили вторгнення. Спочатку периметр видавався настільки потужним, а оборонні заходи України – настільки беззубими, що генерали махнули рукою. Мовляв, війна скінчиться швидше, ніж шестиденка ізраїльтян з арабами.
Ми виходили з найгіршого сценарію у протистоянні з Росією, зізнається потім Зеленський. "І вирішили відкупитися територіями вздовж моря?" – подумали генерали, але змовчали. Припущення надто неймовірне.
Логіка генералів проста: не вірите в напад – навіщо зброя?
Танковий прорив на Київ довелося зупиняти мало не "бандерівськими смузі". Зупинили. Це справило враження. Світ повіз зброю. Її назбиралося стільки, що перед нами замаячила перемога.
Генерали не були готові до такого. На карту війни виставлялося лише те, що не давало московитам змоги знищувати українців усіх і одразу. Серед перших поставок не було ані літаків, ані панцирників, ані гаубиць, ані надійних систем протиповітряної оборони. Агресор безкарно бомбив, обстрілював, убивав, руйнував. Збройним силам України не було чим дістати ворожі гнізда, з яких прилітала смерть. Навіть небо закрити відмовилися: аби не дратувати Кремль.
"Українці мало не гвинтівками навчилися збивати літаки й гелікоптери. Вистоять", – заспокоювали власне сумління генерали.
Ніхто з них не має досвіду війни такого масштабу. Їм усе цікаво. Чи можна вистояти та як довго з примітивним знаряддям проти ядерної держави? Наскільки реальною є перемога і якою ціною? Сперечаються, аналізують. Лекції Валерія Залужного ще попереду. А нині йдуть так звані штабні навчання. Де перед ними не умовні противники з умовними солдатиками – карта реальної війни.
"Картина на Донбасі стає чіткішою", – каже один генерал.
"Луганську область Путін захопить, а Донецьку – навряд чи", – погоджується інший.
"Треба б їм дати з десяток гаубиць", – додає третій. І позирає на ще 9 травня підписаний Байденом пакет швидкої і необмеженої допомоги. Лендліз досі за полями карти воєнних дій. Як і обіцяна важка зброя кількох інших союзників.
Передаючи зброю, вони щоразу заміряють відстань. Аби якась наша залізяка не залетіла на суміжну територію. Побоюються за Московію. Україні настійливо не рекомендовано чіпати аеродроми й військові бази на території ворога. Знищувати його пускові установки, що залюбки робить Ізраїль у таких ситуаціях. Навіть бази у Криму вкупі з Керченським мостом, що стоять на українських де-юре територіях, не можна чіпати.
Захід щиро жадає поразки країни-терориста – аж до її незворотного послаблення – і водночас побоюється перемоги України. З яким гуркотом розсипатиметься Московія? Що робити потім із державою-переможницею – потенційно сильним гравцем на континенті? Немає відповідей. Тому і зволікають. Україна має перемогти й неодмінно переможе, але хай це буде не так швидко.
Генерали Європи переставляють фігурки на мапі, пересувають важке озброєння, роблять прогнози. Набираються унікального досвіду, що послужить майбутньому миру на континенті. Благородне прагнення. Але для нас усе це – жахлива реальність. А солдатики на карті – живі люди з конкретними біографіями й реальними смертями. Доки генерали думають, Україна втрачає кращих синів. Щойно поховали Романа Ратушного, з яким ми пов'язували найсвітліші надії. Загинув легендарний засновник "Легіону Свободи" Олег Куцин. Не стало бійця "Азова", 20-річного Ярослава Бригинця, який тільки починав жити.
Щодня українців на планеті меншає.
1 
1
Комментарии