Був у моєму дитинстві дивний поїзд — Жмеринка — Жмеринка. Сьогодні можна подумати, що радянський режим знущався з людей, створюючи видимість руху. Пасажири просто купували у Жмеринці квитки на цей поїзд, у призначений час заходили в нього, сиділи там, ніби їхали, а за кілька годин виходили — також у Жмеринці. Немовби відбули повноцінний маршрут і в дорозі все змінилося. І Жмеринка вже не та.
Ні, правда полягала в іншому. Цей поїзд насправді виходив зі Жмеринки і, зробивши велике коло залізничними станціями Вінницької, Хмельницької та Житомирської областей, повертався в пункт призначення. Це був формений рух по колу — виснажливий і тривалий. Зі Жмеринки поїзд рушав на Хмельницький і Шепетівку. Потім різко повертав на схід — до Козятина. А звідти спускався до Жмеринки. Другий поїзд робив те саме, тільки навпаки.
Я уявляв собі, як зустрічаються ці два поїзди десь серед глупої ночі в якійсь Понінці, і один машиніст через вікно махає другому й запитує:
В бабусі був садок, ліс, пасовище, корова і парне молоко
— Ти куди?
— Я до Жмеринки! А ти куди?
— І я до Жмеринки!
Вони неодмінно мали усміхатися одне одному, роз'їжджаючись нібито в різні боки. І жарт цей їхній чомусь завжди мав бути, немовби вперше проказаний — завжди дзвінкий та свіжий, як парне молоко.
Десь на цьому порочному колі, між Козятином і Шепетівкою, жила моя бабуся. Малим я уявляв її платформу Рачки, як зазубринку на обручі. У принципі байдуже було, яким чином туди потрапляєш — зі сходу чи з заходу. Головне — потрапити. А в бабусі був садок, ліс, пасовище, корова і парне молоко. Життя ходило тоді цим солодким колом — у передчутті заспаної платформи, теплої перини, в яку можна було сховати своє ранкове тіло, смаженої яєчні зі шкварками і сільських друзів, що досі приходять мені у снах.
А поїзд Жмеринка — Жмеринка тоді невдовзі скасували. Навіть не знаю чому. Хоч іноді мені здається, що він і далі собі їздить тим колом, ніби знущається. Їздить, а його нікому не видно.
1 
1
Комментарии
9