Ще в позатому житті, складаючи усний іспит з української літератури, я піддивлявся в приготовлену відповідь. Викладачка була сувора, щоб не сказати — вредна. Її всі боялися — і я винятком не був.

Відповідав я логічно та правильно. Пані дивилася примруженим, немов пташиним, оком, і, намагаючись завалити, ставила незручні питання. Я з них викручувався, а вона заводилася ще більше. В цьому було щось від допиту, щось від вимушеного сексу, щось від танго, а найбільше — від живучої радянської педагогіки. Хтось мусив, однак, перемогти у цьому нерівному двобої, а хтось — ретируватися з мінімальними психічними втратами й позитивною оцінкою в заліковці.

В певний момент мене пронизало: проблема в тому, що пані не має любові. Ні в собі, ні навколо себе. Бо любити таку пані важко, а терпіти її любов ще важче. Що тут тільки так: або ти скорився, або ти зник. Але як скоритися так, щоб вистачило сил встати і вийти?

Любити таку пані важко, а терпіти її любов ще важче

Відповідаючи на останнє запитання про "Тіні забутих предків" Коцюбинського, я вкотре опустив голову у шпаргалку. Там було щось про роль пейзажу. Питання нескладне і відповідь я знав. Але так утомився від боротьби, думаючи лише про любов та цю холодну, як Снігова Королева, пані, що вирішив здатись. Вона мусила перемогти. Інших варіантів не було.

Я не підводив голову і мовчав. Це був момент її тріумфу, і вона знову примружилась, як від сонця, й урочисто мовила:

— Бондар, чого ви заглядаєте, як сорока в кістку?

Це було справжнє диво. Я знав, що вона вже перемогла, що вже мене любить. Якось по-своєму, крізь тісні шпаринки своїх колючих очей. Якось по-своєму — як покірного і переможеного. Але любить!

Я отримав "четвірку". В наступному семестрі відповідав недбало, абияк і не ховав очей, а пані слухала і посміхалась. Вона вже знала, що я теж її якось люблю. Я отримав "п'ятірку" і по-своєму став для пані своїм.

Але досі не можу зрозуміти, чому "в" кістку, а не "на"?

×