Самогубець

Нібито вважається, що серед тварин самогубців не буває. Трапляється, звісно, що кити або дельфіни викидаються на берег і гинуть. Однак навряд чи це самогубство в нашому людському розумінні, коли скруха, депресія і безнадія. Просто у певний момент їм стає нестерпно у воді. Тут справа, думаю, саме у воді, яка робиться для них якоюсь не такою. Брудною чи мілкою — неважливо.

Я знаю пса, який схожий на самогубцю. Пишучи ці слова, я не певен, чи він у цей момент уже не наклав на себе лапи. Та й що таке "знати пса"? Я просто спостерігаю за ним останні кілька днів на Варшавській трасі — між Немішаєвим і Ворзелем. Якраз коли впали сніги, з'явився він — білий, довгоногий псюра. Дворняга, чимось схожий чи то на лабрадора, чи то ірландського сетера.

Він вибігає з придорожнього замету, наче клубок снігу — якраз на спуску, коли машина котиться по неприбраній каші. Кілька разів я встигав ухилитися. І в момент, коли минаєш цього пса, з'являється враження, що він хоче обнюхати машину. Ніби шукає потрібну тільки йому. Не видно його очей, але вже заздалегідь вирішуєш, що вони глибокі та мудрі. Бо він не біжить за тобою і не обгавкує, як це роблять його колеги, що їх у народі називають "душами померлих даїшників".

Їх у народі називають "душами померлих даїшників"

Що робить цей мудроокий собака під колесами машин? Чи шукає когось? Кого він може шукати і для чого? Може, улюбленого хазяїна, який покинув його тут? Така ідея — збіса кінематографічна, вона напрошується одразу ж. Адже пес — білий, як Бім, хоч і вухо в нього не чорне. Але чому тоді він не шукає на стоянці біля супермаркету? Чому не цурається ні вантажівок, ні автобусів, яким лише дивом вдається його не розчавити?

Вже четвертий день поспіль я пригальмовую, коли він викидається із сіро-білого снігу. Як кит, якому стало нестерпно у воді. Як пес, котрий все одно нікому нічого нізащо не розповість.

×