Мій приятель Олег Іванович нещодавно сказав фразу, перед якою цілий день я стояв мов зачудований: "Усі гуцульські трембіти зсередини мають сталий аромат перегару". В цьому афоризмі так багато життя, що неможливо не почути того перегару. І не побачити суворих дядьків-гуцулів, які з діда-прадіда дмухають у довгі дерев'яні рури. Байдуже, весілля там чи похорон, народження чи смерть.
Як людина до гір зовсім непричетна, я й не бачив тої трембіти ніколи. Але знаю Олега Івановича. Ще його кличуть Мохом. Мабуть, через буйний заріст на обличчі.
Людина він непроста. Якби Мох залишився у своїх горах, то напевно став би мольфаром. Олег Іванович — чудернацьке поєднання 5-річного хлопчика і старезного дідугана з рисами обличчя, як у співачки Сезарії Евори. Друзі жартують, що їм варто домовитися про спільний виступ, щоб пізнати, нарешті, одне в одному родичів.
Усі гуцульські трембіти зсередини мають сталий аромат перегару
Він — єдиний гуцул, про якого я завжди пам'ятаю. Просто важливо знати, що він існує. Про себе я називаю його Персональним Гуцулом, який потрібен для найсерйозніших питань.
— Олеже Івановичу, скажи, наші пройдуть Швейцарію? — запитав його перед однією восьмою чемпіонату світу 2006.
— Пройдут, — відповідає Мох і шкіриться. — Єк я схочу.
— Як пройдуть, з мене пляшка, — пообіцяв я тоді.
Наші пройшли. І я дотепер певен, що завдяки Моху. Після цього ми зустрічалися десятки разів, але могорич я йому так і не поставив. Коли я згадую про ту пляшку, він завжди віджартовується. Мовляв, справа була спільна, а не моя персональна.
Але щось постійно гризе мене всередині. Іноді здається, що весь подальший спад гри нашої національної команди через ту обіцяну пляшку для Моха. Вона десь зависла у повітрі між нами, на п'ять наступних років зав'язавши нашим футболістам ноги. Наче я щось важливе пообіцяв дитині, але не зробив. Або присягнув поставити свічку у церкві й не поставив.
Комментарии
15