Один поет сказав, що справжня трагедія — це коли гине не соліст, а хор. Я ніколи не був солістом, але співав у шкільному хорі. Добре пам'ятаю той листопадовий день і міський конкурс хорового співу на честь зовсім не круглої, 66-ї, річниці Жовтневої революції. Якраз доживав свої останні місяці генсек Андропов, тому ставлення до таких символічних подій було серйозним.

Нас тоді гамузом, як німці жителів Хатині в дерев'яні сараї, ще о шостій вечора загнали в неопалюваний Будинок культури. О сьомій мало початися наше шоу.

У коротких червоних шортиках із голими колінцями, білих сорочечках і синіх гольфиках, ми терпляче чекали своєї черги. Так само прикуті до оксамитових сидінь, кутаючись у пальта, сиділи зігнані глядачі. Бо добровільно таке не прийшли б дивитися навіть за Сталіна.

Батьків із теплими речами й бутербродами до нас усередину не пускали

Ми мали виступати з піснею "Гайдар шагает впереди" передостанніми — перед школою з поглибленим вивченням німецької мови. Не знаю, чому нам установили такий жорсткий режим. Але точно пам'ятаю, що батьків із теплими речами й бутербродами до нас усередину не пускали.

Періодично в залі вирубалося світло, тому двогодинний конкурс перетворився на довгу волинку. Вчителька музики бігала з вибалушеними очима, намагаючись якось підняти наш бойовий дух. У нас цокотіли зуби, текли соплі й захрипали дзвінкі голоси. Ми повільно досягли стану непрацездатності, стрімко наближаючись до повного занепаду. Опівночі досягли екватора, а о третій ночі, нарешті, вийшли на сцену.

Ставши на поміст чотирма рівними рядочками, ми заклякли перед оксамитовою портьєрою, яка ось-ось мала розтулитися. Я стояв останнім праворуч — на найвищій сходинці. За спиною зяяла двометрова прірва. Ведучий оголошував наш номер. Дотепер пам'ятаю, як розлазяться куліси й у вічі б'є біле мертвотне світло, а в залі — ні душі.

Саме так я й уявляю свою смерть.

×