Почув нещодавно кумедну історію. Одну дівчину запросили на побачення. І не просте — в кафе, ресторан або на танці — а до щему багатообіцяюче. Чоловік виявився великим оригіналом і призначив зустріч не де-небудь, а на виставці ювелірних виробів.

Дівчина з трепетом ішла на зустріч, подумки приміряючи на шию кольє або прикидаючи, на скільки ж каратів потягне діамант у подарованому персні. Одне слово, чогось дуже сильно чекала: на такі виставки просто так не запрошують незаміжніх дівчат.

Яким глибоким було її розчарування! З'ясувалося, що кавалер — просто-таки останній негідник. Замість кольє або каблучки з діамантом лише запропонував їй випити кави в буфеті експоцентру. Ще й із картонного стаканчика! Пікантності додавав факт, що жодного стосунку до ювелірного бізнесу він не мав. Просто-таки познущався.

Уперше в житті я зрадів, що не єврей

Мораль цієї історії проста. Людина в нашому жорстокому світі передусім має пам'ятати одну річ: щоб зберегти бодай дрібочку віри в людство, завжди треба думати про людей трошки гірше, ніж вони є насправді.

Втім, логіка дівчини дивує. Бо чого з таким успіхом можна очікувати від безневинного запрошення в кіно? Що тобі подарують кінотеатр?

Але десь на дні свого серця я її розумію.

Колись мене запросила на побачення одна дівчина. Я гостював у її місті. А вона неодмінно мала мені показати щось надзвичайне. Зателефонувала у п'ятницю і категоричним тоном повідомила, що завтра, о восьмій годині суботнього, листопадового ранку, вона чекатиме мене на розі вулиць її рідного Кракова.

Ледь розплющивши очі, я поплентався на побачення.

Вона стояла, вбрана у чорну сукню, чорні колготки, чорний плащ. Чорна штучна троянда прикрашала чорне волосся. Я порівнявся з нею, а вона рішуче взяла мене за руку і повела.

— Куди ми йдемо? — запитав я несміливо.

— На єврейський цвинтар, — відповіла вона.

Уперше в житті я зрадів, що не єврей.

×