Сам термін "торгівельна війна" придуманий журналістами для чіткої чорно-білої характеристики подій на україно-російській митниці. Будучи не просто журналістом зі стажем, а й людиною, глибоко інтегрованою в контекст масової культури, частиною якої є медійні месиджі та заголовки, готовий з упевненістю сказати: слово "війна" завжди означає, що десь є лінія фронту. По один бік якої – "наші", по інший же – "вороги".
Обидва визначення ставимо в лапках хоча б через те, що Росія, заявивши про, м'яко кажучи, невідповідність українських товарів російським споживчим стандартам, не оголосила економічної та політичної блокади. Не закрила кордони для обопільного в'їзду-виїзду між своєю та нашою країнами. Та не призупинила з Україною дипломатичних стосунків. Отже, насправді жодних дій, котрі характеризують початок будь-якої війни, тепер уже – без лапок, ніхто не починав.
Натомість реакція офіційної України на те, що колеги охрестили "торгівельною війною", тішить наших співгромадян, котрі ще в переддень подій на митному кордоні палко визначали суть цієї влади, як неукраїнську, антиукраїнську, проросійську тощо. Тепер же, менше, ніж за добу, Віктора Януковича й навіть Миколу Азарова їхні вчорашні ненависники готові назвати мало не найбільшими патріотами України.
Проєвропейська громадськість уже дає Віктору Федоровичу поради, як, ні багато, ні мало, стати не проросійським, а саме українським президентом та – прости, Господи! – лишитися на другий термін, скориставшись ситуацією, котра зараз сприятлива для нього. Логіка в подібних порадах пряма. І автор цих рядків схильний думати, що в діючій владі всі, включно з самим Януковичем, бачать та усвідомлюють її очевидність. Проте саме в тому, що Україна не включає так звану "отвєтку", причому – не економічну, а насамперед політичну, я схильний вбачати елементи не реальної торгово-економічної війни, а чогось, більше подібного до так званих "договорняків": наперед узгоджених між спортивними клубами результатів матчів та турнірів.
Ось приклад, який лежить на поверхні. Згоден із колегами, котрі проти того, аби у відповідь "наші" почали бойкотувати товари російського виробника. Українці, ви в курсі, що після такого кроку ми самі дуже швидко лишимося майже без товарів, бо насправді живемо за рахунок імпорту? Скажімо, вже звучать заклики перекрити доступ російських книжок та російських фільмів на український ринок. Але якщо це почати – нечисленні книгарні лишаться з порожніми полицями! А по телевізору не буде серіалів, бо свого писати та знімати в таких обсягах ми поки що з різних причин не навчилися.
Тож лишимо цю тему, натомість поцікавимося: чому через добу після початку так званої "торгівельної війни" з Росією на своїй, дуже важливій для України посаді, лишається одіозний Дмитро Табачник? Між тим, саме його гучне звільнення – найадекватніша, як на мене, відповідь на спробу економічної блокади з боку сусідньої Росії. Табачника не без підстав вважають креатурою Кремля. Ходять чутки, що на його призначенні наполіг тодішній російський прем'єр Володимир Путін, і новий, поза сумнівом – проросійський президент України Віктор Янукович слухняно наказ "старшого брата" виконав. Між тим, так звана війна триває та змінює фази, Росія, як нам кажуть, тисне й тисне, Україна опирається – а Табачник, креатура Кремля, все одно міністр! Йому навіть не пригрозили звільненням, хоча, їй-Богу, є за що. Його навіть можна спробувати посадити, як Петра Мельника.
Відтак цього не робиться. Так само, як нема найменших спроб денонсувати Харківські угоди, котрі російською стороною все одно не виконуються, та почати процедуру скасування "мовного закону", причому – під орудою Партії регіонів на чолі з Ганною Герман. Ось вона, адекватна "отвєтка" на нібито шантаж із російського боку та відчайдушну спробу затягнути Україну все ж таки до Митного союзу. Але "отвєтку" не "вмикають". Чому?
Бо, як мені видається, так звана торгівельна війна – обопільний блеф, а не російська істерика від перспектив утратити Україну, як нам тут намагаються це подати. Мета підкилимної домовленості двох влад – той же Митий союз. Причому – не як забаганка проросійських сил чи зрада національних інтересів, а результат реального волевиявлення українського народу. Такий собі перспективний план.
Розрахунок цілком може будуватися на тому, що українці вже два десятки років, будучи молодою та недосвідченою нацією та заражені радянським досвідом утриманця, мають до всього завищені очікування. Зокрема, люди думали, що вже від 25 серпня 1991 року, ну добре – хай від 1 вересня, житимуть краще. Стануть багатими й ситими, а все довкола буде "українським". Цього не сталося, тож нині країна живе відчуттям поразки. Або народ собі вирішив: за тиждень після перемоги Помаранчевої революції бандити сидітимуть в тюрмах. Теж не збулося.
Відповідно, в суспільстві живе наступна ілюзія: за місяць після підписання угоди про асоціацію з ЄС кожна родина матиме окрему квартиру і в квартирі, а сміття саме прибереться з наших вулиць. Але ж цього не буде – на радість Віктору Медведчуку з Вадимом Колісниченком. Ось тут вони й нагадають: не треба було свого часу провокувати торгівельну війну з Росією, бо час втрачено. Уже давно жили б добре, в Митному союзі. Головне – тоді підтримка розчарованих тим, що Європа в Україні не створилася до 31 грудня 2013 року буде залізною, а розчарованих – багато. Значить, серйозні і, на жаль, невідворотні рухи в Митний союз за підтримки розчарованого населення як наслідок такого "договорняка" можуть початися вже після наступного Різдва. Якщо, звісно, діюча влада хоча б звільненням Табачника та санкціями проти Медведчука й Колісниченка не доведе помилковість викладених тут припущень.
3 
1
Комментарии
31