Про політичні обіцянки. Обіцяного не чекають, його вимагають
"Мені немає що більше запропонувати,
окрім власної крові, важкої праці, сліз і поту"
(Уїнстон Черчіль, Палата общин, 13 травня 1940 року).
Виголошені днями результати дослідження фундації "Відкрите суспільство" щодо ефективності вітчизняних парламентарів реанімували напередодні виборів до ВРУ питання політичної відповідальності та виконання можновладцями їхніх зобов'язань.
Згідно з результатами дослідження, із 28 обіцянок, даних Партією Регіонів, в життя не було втілено 17, "Блоком Юлії Тимошенко" – 70 із 94, а "Нашою Україною-Народною Самообороною" - 38 із 61.Ще гірші справи у Комуністичної партії України та Народної Партії ("Блок Литвина"): 50 із 58 та 55 із 64 невиконаних обіцянок відповідно.
Відтак, цілком доречним постає питання: в чому ж причина подібних "досягнень"? У невблаганних обставинах, несприятливому розміщенні зірок чи можливо у все тих же збитошних попередниках?
Вибори: чи то парламентські, чи то президентські, чи будь-які інші — це не лише боротьба за любов виборця, але й часто також змагання у політичних обіцянках. І чим вагомішою є посада, тим, як правило, солодшими та менш скромними постають обіцянки претендентів на неї.
Щоразу політики змушені вигадувати все нові, більш вишукані чи завуальовувати вже наявні гасла, постаючи при цьому перед надделікатною дилемою: бути реалістами у власних зобов'язаннях чи отримати якомога більшу кількість прихильників.
Сподіваючись на довірливість і коротку пам`ять виборця, задля омріяної перемоги деякі з них не гребують і відверто утопічними зобов`язаннями, не особливо обтяжуючи себе поясненнями щодо конкретних механізмів втілення їх у життя.
Без сумніву, давати обіцянки набагато легше, ніж їх виконувати. Але проблема полягає не лише в тому, хто ці обіцянки виголошує, але й у тому, на кого вони розраховані та хто дозволяє себе ошукати.
Боротися із політичною непорядністю можна й треба. Звісно, задля цього має бути потужний контроль над діяльністю можновладців із боку громадськості, не менш доречним було би запровадження механізму відкликання депутатів, міських голів тощо.
Але найголовнішим повинно бути вироблення у самих людей імунітету до пустопорожніх обіцянок. Лише в такому разі вибори перестануть бути ярмаркою політичних зобов'язань, а втілення у життя обіцяного перетвориться на усталену норму.
