11 років тому - Майдан переміг ціною життя і крові наших героїв

Кожні роковини Майдану - озиваються болем і гордістю в серцях українців. Скорботою за загиблими і вдячністю за їхній Чин. Та водночас - День Героїв Небесної Сотні це ще й привід замислитися, як ми чинимо з Україною, яку вони для нас вибороли?

Ці дні в 2014 році. Пам'ять їх відобразила дуже по-різному. Ніби якусь розкадровку, пригадую кожну мить із побаченого в день 18 січня на Інститутській та на Грушевського. Але таке відчуття, ніби з тих подій відключили звук. Постріли, крики поранених, рев беркутні та їхнє гриминня палицями по щитах, заклики протестувальників - усе зникло. Тільки німа картина, де було дуже багато вогню, була кров...

Потім обмінювалися згадками з комендантом Майдану Андрієм Парубієм, він підтвердив те саме, що й мені видавалося - той день психологічно був найважчим. І ми ще далеко не все знаємо, що готувалося силами бандюків з антимайдану. Тоді могла в нас відбутися й Небесна Тисяча. Але щось у них пішло не так. Десь не спрацювало - розгубилися, чи що... Але той антимайдан таки відімстив Революції Гідності, вихаркнувши нам свого Зеленського та всю його владу - владу антимайдану...

Далі ніч на 19-те. Тільки звуки. Ми організовували охорону однієї з київських лікарень, куди масово везли поранених. Формували при ній волонтерський центр. Тільки звуки: стогін поранених, коли їх виносили із швидких. І постійні вибухи з боку Хрещатика. Не так уже й далеко...

Ранок 19-го. Відвозив лікаря й медикаменти до медичного центру в КМДА. Навіть якось дивно - вільно пропустили через барикаду, там же чимало бусів зі львівськими номерами, поспіхом виходили новоприбулі. За годину вів невелику колону перевозити поранених. Заїхали на сам Майдан під третю барикаду й до вареничної, де була операційна. Догоряє Будинок Профспілок. Щось потріскує й розривається, а все, окрім того - суцільна тиша, вже реальна... Як щось з іншого світу, зверху на спалений і зрешечений кулями Майдан в'їжджає таксі, звідки виходить французька журналістка (от чомусь мені здалося, що вона мусить бути саме французькою) в гламурному бронежилетику й синій касці. Позує своєму оператору...

Далі госпіталь і операційна в Михайлівському. Багато крові... Ми з побратимом когось відвозимо, когось перевозимо. В нього під плащ-палаткою калаш зі знятим запобіжником. До обіду з'являється багато ментівських машин. Переважно не київських, починають блокувати центр. Ми кілька разів прориваємося - без калаша, вистачило мого вже давно неактуального депутатського - ті десь із провінції, не в курсі... Потім вони кудись зникають, більшає спецпризначенців.

І нарешті 20-те. Усе, як у тумані. Мали пару напружених обставин уночі в охороні лікарні, реально на межі з ВВшниками - персмикували затвори, а самі явно боялися... Я не думав, що вмію так блефувати. А зранку кадри розстрілів. Афганці в нас в охороні виставили на вулицю якийсь переносний телевізор. 5 канал був заблокований, здається, показував НТН чи ЗІК. Знову віз у район Європейської до одного з медичних пунктів медика й матеріали. Біля площі Слави наткнулися на гігантську колону дуже добре екіпірованої тітушні та ВВ. Відходили цілком організовано й якось абсолютно беземоційно. Тієї миті раптом стало зрозуміло, що це вже все. Сталося щось неможливе - режим упав.

Так цей день Героїв Небесної Сотні й запам'ятався мені рваними уривками. А далі знову наша лікарня. Туди везли й везли поранених. А далі десятки швидких із Галичини забирати до себе тих, хто були транспортабельними. Знову морг, бо хтось мав бути понятим, уже якісь зовсім інші - слухняні й налякані представники МВС у цивільному, виїзд на сам Майдан. Загиблі. Багато крові. І повне атрофування відчуттів. Так ніби це було не зі мною... Тому спогади з того страшного дня досі отакі - ніби десь із зовні.

А боляче стає від іншого. Від отого дикого антимайдану. Від його перемоги. Я бачив його страшне мурло ще 18-го. І я б ніколи не зміг тоді повірити, що країна, яка пережила ту трагедію, витре ноги об пам'ять Небесної Сотні та обере правити собою антимайдан. От не можу позбутися того відчуття: кажуть про монобільшість, а в мене в пам'яті зразу ошалілі бандитські писки кримської тітушні, яких ще до команди "Фас!" притримує поліція за бар'єром...

Оригінал