За популізм політиків - розплачуються нації. Власним майбутнім

Завжди приємно вірити у світле майбутнє і в те, що воно от-от настане, без жодних зусиль. Значно складніше усвідомити, що навіть просто мати майбутнє - вже велика розкіш, заради якої треба тяжко працювати. Чому ми постійно ведемося на порожні обіцянки?

Гірший за політика, що далекий від народу, може бути тільки політик, що нічим від обивателя не відрізняється.

У будь-якому суспільстві є ті, хто живе за принципом "своя сорочка до тіла ближча". Коли пріоритети - егоїзм та емоції. Такими людьми неважко маніпулювати, - тому що вони легко вірять у пусті обіцянки. Вони можуть обмінювати стратегічне на скороминуще. Концептуальне на ситуативне. Не готові міркувати про колективний інтерес і не надають значення тому, що перебуває поза їхнім особистим середовищем побутування.

У кожному суспільстві є й ті, хто розуміє, що лікування іноді потребує непопулярних рішень. Що треба вміти жити відповідно до прибутків. Що після застілля настає похмілля. Головна відмінність між цими таборами - в умінні бачити наслідки кожного кроку. За великим рахунком, саме ця якість відрізняє дитину від дорослого.

У цьому поділі немає нічого принизливого. Вимагати від усіх однакової тямущості та далекоглядності було б безглуздо та наївно. А тому в кожній країні еліти - політичні, суспільні та інтелектуальні - виконують роль запобіжника. Якщо для наших інстинктів природно відсмикувати руку від уколу, то завдання нашого "раціо" - визнавати необхідність заштрикати шприц у соціальну жилу.

Ми часто кажемо, що політики в будь-якій країні плюс-мінус релевантні суспільству. Що запит народжує пропозицію. Це так, та водночас прощілина між обивателем та розпорядником колективного ресурсу все одно має зберігатися. Якщо вона щезає - настає хаос.

Просто тому, що наш світ влаштований складно. Будь-яка царина державного управління потребує знань. А обиватель - за всієї нашої до нього симпатії - державою керувати не в змозі. Хороший політик - це не той, хто збирає площі. Не той, хто здатен на запальні промови. І не той, хто примудряється резонувати з виборцем. Хороший політик - це той, хто розуміє, що його завдання серед іншого - слугувати за запобіжник від глупства.

Найпростіший сценарій політичної кар'єри - злитися з обивателем до стану повної нерозрізненості. Сьогодні проїдати ресурс завтрашнього дня. Найважчий - зуміти продати порядок денний необхідного і складного тим, хто хоче простого.

Ми роковані на життя у просторі протиріч. З одного боку, наш світ має "тенденцію до ускладнення". Кожне нове явище за внутрішньою структурою стає складніше та комплексніше, ніж попереднє. Щоб відповідати новим викликам, треба дотримувати освітній та інтелектуальний ценз. А з іншого - ми всі живемо у світі, де масовий запит зосереджено довкола простих рецептів. Де уміння "говорити з виборцем однією мовою" вважається за достатню умову для успіху на виборах. Де обиватель хоче скороминущого, зрозумілого й нескладного.

І в цьому Україна не самотня. Ми живемо у світі, в якому обиватель, втомившись від дійсності, що стає дедалі складніша, починає голосувати за торговців простотою. І кожна з країн, в якій перемагає ця тенденція, просто починає проїдати накопичений раніше ресурс. Та штука в тім, що це не працює. Світ влаштований складно. Саме про це писали Ернандо де Сото і Ерік Берн. Мартін ван Кревельд і Бенедикт Андерсон. Браян Грін та Дік Свааб.

Експерименти з дилетантами в політиці відрізняються тільки ціною, яку доведеться за це заплатити. Хтось розрахується грошима. Хтось - часом. А хтось - втраченим історичним шансом.

Оригінал