Будинок із прутиків: як Україна стала вразливою після розпаду СРСР

Ми часто озираємося на досвід країн Балтії, надійно захищених парасолькою НАТО. І думаємо, чому вони там - а ми тут, з війною, що тягнеться понад 10 років і суспільством, яке у більшості своїй досі її не усвідомило. Які історичні причини цієї ситуації?

Історія колишніх республік СРСР дуже нагадує стару англійську казку про трьох поросят, які будували собі домівки з різних матеріалів. І тільки країнам Балтії вдалося збудувати собі дім кам'яний і надійний, сховатись під захист сильних країн і почуватись у безпеці. Білорусь, приміром, не будувала взагалі. Україна ж збудувала дім із прутиків в надії, шо "і так сайдьот". Не зійшло. Росія під час розпаду СРСР зіграла з колишніми республіками в хованки, заплющила очі й відрахувала до п'яти. Хто не заховався - я не винувата.

Власне, єдиною формою справжньої перемоги, яку чесно можна такою означити, є ненапад Росії. Недопущення війни - це абсолютна і беззаперечна перемога. Все решта - лише варіанти завершення війни, кращі чи гірші. І тут не варто вдаватись до аргументів віктимблеймінгу та аморальності звинуваченння жертви - бо окрім відповідальності за напад існує ще й відповідальність за захист. І вона колективна, не лише влади. Ми ж закриваємо двері на ключ, коли йдемо на роботу, хоча ніхто не має права заходити у наш дім і виносити телевізор і сховані долари. Бо турбуватись про свою безпеку - нормально. Так влаштований світ.

І що прикметно, країни Балтії, яким вдалось сховатись під парасольку НАТО, мали приблизно такі ж стартові проблеми, як і ми. Ті ж росіяни, та ж російська мова. До слова, Естонія планує відмовитись від викладання російською в школах аж до 2035-го року. Бо занадто велика частка російськомовних естонців. І от приклад, що не мова вирішує, а ті, хто нею розмовляють.

Але я не звинувачую українців, бо насправді, нам вдалось навіть більше, аніж могло б бути. Бо на відміну від країн Балтії, ми не мали у своєму історичному анамнезі незалежного життя. Оце наше "відновлення незалежності у 1991-му" тільки звучить гарно, але ті короткотривалі незалежності минулого нічого не вирішували і досвіду самоуправління за них українці не встигали набратись.

Захід і Схід України зростали під абсолютно різними імперіями - у цьому наша проблема. Це навіть не немовлята-близнюки, яких розлучили у дитинстві, а щось гірше. Навскидку навіть складно пригадати період, коли востаннє Схід та Захід по-справжньому бачились як співгромадяни і сприймали один одного як мешканців однієї країни. Звучить трагікомічно, але зустрілись брати лише у тюрмі СССР після 45-го року і мені навіть бентежно думати про те, що відчували галичани, які могли їхати у відрядженя на Схід і навпаки.

Про це дивно думати, але справді масово українців один з одним познайомила аж велика війна. Галичани побачили красу степів, а наддніпряни - затишок Галичини. Так, це далеко не ідеальний процес, бо внутрішня ксенофобія існує і зацікавлені особи одразу почали розігрували карти "не-мовних ждунів" і "спекулянтів-галичан", а недалекі підхоплювали ці наративи у соцмережах.

Але зараз вже очевидно як божий день, що кудись рухатись ми можемо лише разом і для цього треба будувати партнерські стосунки. Бо окремо Галичина, попри весь свій шарм, традиції і україномовність ніколи не зможе виконувати функції цілої України. А наддніпрянська Україна без Галичини дуже швидко знову стане УРСР. І що варто навчитись приймати відмінності інших українців, бо їхній історичний бекграунд відмінний від вашого. Але завжди пам'ятайте - вони цього не обирали. Могутніші імперії минулого робили вибір за нас, де б ми зараз в Україні не мешкали. І оцей стик двох напів-Україн минулого не обов'язково робити потворним шрамом, а чимось елегантнішим і об'єднуючим. Щось на кшталт спайки золотом реставрованої у кінцуґі вази (пробачте, пафосний лірик у мені мусив вжити цю метафору). І треба розвивати у собі колективну ментальну придатність до порозуміння, емпатії та співпраці, інакше це буде безкінечний пошук фізично придатних на фронт.

Оригінал